Біженці

Про вдячність розповідають дуже рідко. Це майже нікому не цікаво, бо на спільну думку, люди й так повинні бути вдячними! Про що ще казати?

А розповідають про невдячність, нахабність та невічливість тих, хто втікає від війни. Цього разу і я не буду виключенням. Бо мені це болить. Бо часом хочеться гепнути по голові і заволати: «Ви тут всі очманіли, люди????»

Тож, сідайте зручніше. Розповідь буде доволі довга. І так, я буду лаятися.

Вперше я з таким зустрілася ще в далекому 2016 році. Було це в місті Старобільську. Січень, лютий холод. Дороги там такі собі, та ще й рясно вкриті льодом. Слизько! Словами культурними передати неможливо.

Ми з мамою причовгали до місцевого волонтерського центру. Я там гостем була рідким, але цього разу навіть самі хлопці подзвонили, щоб приходила. Бо, диви, яка багата цаца!

Набір був такий, що очі розбігалися. Цілий ящик всякого добра. Все, що треба на перший час. Купа продуктів, навіть з ласощами. І усілякі засоби гігієни. Добряча така коробка, важкий пакунок.

Отже, взяли ми з мамою один коробок, розписалися у відомості. Сидимо з волонтерами, пліткуємо та чаї ганяємо. Ніщо, як кажуть не передбачало…

Впливає до кабінету жіночка. Ні, не жіночка, королева! Біле довге волосся, шкіряне пальто із великим комірцем з якогось пухнастого звіра, чоботи на тонких височенних підборах (пам’ятаєте — Старобільськ, дороги, ожеледиця?). Були б на мені окуляри, я б їх протерла. Може, примарилося?

Але жіночка була справжньою, процокала до хлопців, схопила коробку, трохи позітхала, що якось мало, та пішла собі геть. Ми аж до вікна всі прилипли. Бо цікаво було, як вона на цих своїх ходулях буде тягти свою здобич.

З’ясувалося, що тягти недалеко. Біля самих сходів гирчала величезна машина. Було видно кремезного лисого дядьку за кермом. Жіночка закинула коробок на заднє сидіння та пошкандибала назад у будівлю. Зі словами: «Ваабщє-та, нас двоє», — заграбастала другий ящик і, не попрощавшись, повернулася до машини.

— Ну… — протягнув один з волонтерів, — мабуть, їм конче потрібні саме два кілограми муки та дві банкі кільки в томаті…

Проте, не консервами єдиними. Тут нещодавно випадок був у нашій милій дружній Польщі. Не знаю, які саме соціальні програми в Польщі, але проживання та триразове харчування безкоштовні точно.

Славетне місто Краків. Гуртожиток, який гостинно приймає лише українських біженців. Сніданок. За одним зі столів сидить хлопець років десяти, в нього на тарільці лежать два варених яйця. Здавалося, що могло піти не так?

За сусіднім столом сиділа жінка з орлиним оком і побачила грубе порушення. Яйце на сніданок видавали тільки одне! Звідки ж цей хлопець взяв інше? Чому в нього два, коли в неї тільки одне?

Довго не думаючи, а може і не думаючи взагалі, жіночка припхалася до волонтерів, що годували людей, і почала вимагати ще одне яйце. Бо, як це так!!! Що за несправедливість? Дівчата з кухні намагалися пояснити, що, згідно меню сніданка, яйце — 1 штука.

Сварка затягнулася. Жіночка побігла до хлопчика з двома яйцями, залізла до нього в тарілку, робила фото та тикала ним у місцевих кухарів. Ідея, що яйце дитині могли віддати мати чи бабуся, навіть не спала цій пришелепкуватій на думку.

В іншому гуртожитку жінка почала підписувати петицію: за її словами безкоштовна їжа якісна, смачна та кількість її достатня. Але! Вона незвична для українців. Тож поляки швиденько повинні зробити так, як хоче ця шмара, бо вона чомусь на роботу за п’ять місяців так і не влаштувалася, власним коштом харчуватися бажання не має, а безкоштовне меню не таке, як їй треба.

Підписи під петицією збирали і в Тбілісі, столиці сонячної Грузії. Ініціаторку не влаштовував сніданок о 9.00. Їй конче потрібний сніданок раніше на годину. Бо інакше вона не встигає на безкоштовні екскурсії…

І, як вишенька на торті.

Знову Польща. Дванадцятиповерховий гуртожиток. Кінець березня, близько десятої ночі. Гуде сирена. Всі дванадцять поверхів бабусь, матусь і дітлахів підскочили та почали нестися кудись до укриттів. В які саме укриття? То вже інше питання. Гуде повітряна тривога — треба ховатися!

Польща в небезпеці? Лисе одоробло почало бомбити не тільки Україну? Що робити та куди бігти? Мабуть всі ці питання разом із жахом стояли в очах кожного.

Проте ніхто Краків в ту ніч не бомбив. Якійсь дівчинці здалося файною ідеєю пихнути косячок в кімнаті. Датчик диму зафіксував сморід, спрацювала пожежна тривога. Дванадцять поверхів людей, в яких і так нерви, як струна, чуть не повмирали від серцевого нападу, бо якійсь курві було важко вийти зі своєю шмаллю на вулицю.

Якось так…

Чесне слово, мені соромно за людей. Вас приймають люди, роблять для вас всі умови. Ви живете безкоштовно, ви харчуєтеся безкоштовно і ви не ціните все це. Ніхто не зобов’язаний для вас хоч щось робити! Ваші життєві негаразди — ваш головний біль. Але чомусь ви вважаєте, що маєте право щось вимагати від сторонніх людей.

2014 рік: «Хочеш жити на росії? Пакуй валізи і чимчикуй!»
2022 рік: «Погано годують? Не достатньо комфортні номери? Екскурсії у незручний час? Повертайтеся додому, в підвали. Напевно, там зручніше, безпечніше і смачніше.»

Але більша частина людей справді вдячні! Від щирого серця! І можна годинами і днями розповідати про те, які вдячні наші люди за допомогу в ці надважкі часи. Вдячні іншим державам, своєму керівництву, вдячні звичайним людям, які допомогають житлом, одягом та їжею та добрим словом.

Як цілують руки волонтерам. І як бояться попросити щось ще, бо може комусь потрібно більше. Лишень кілька місяців (днів, тижнів, годин) тому в них все було. А тепер усі скарби вміщуються в одній сумці та переносці з кицькою.