День. Збільшуємо напругу.

Всі підручники кажуть, що всім коментаторам треба відповідати. Це буде шаною до їхньої уваги та підвищить рейтинг сторінки.

Чесне слово, я дуже вдячна всім за вашу увагу. За те, що читаєте навіть через силу. Це ж треба мати таку наснагу, щоб із відерцем для блювання, раз за разом, заходити на мій сайт і читати те, що так вас обурює. Хочеться, як відомий шапковкрадач, сказати:

Я, доречі, теж всіх читаю. Навіть коли обурливо чи мерзенно. По-перше, мені цікаво, що там в голові. А по-друге, коли не залишиться навіть того чмошного т-34 з параду, буде цікаво спостерігати, як на льоту перевзуваються. Нагадую, що інтернет пам’ятає все.

Щодо рейтингів сторінки… Ну, ВК з точки зору рейтингу мене не цікавить взагалі. Як і ОК. Я взагалі дивуюсь, чого це мене ще не заблочили за розповсюдження фейків або за лайки до проукраїнських дописів. Мій же особистий сайт, сподіваюсь, оживе після публікації книги. Тоді моя творчість вийде за межі знайомих, друзів та рідних.

Диви, як підірвало фанатів георгіївської стрічки, яка насправді ніколи не була символом перемоги. Прям зазіхнула на святе!

Навіть якщо не дивитися на 9 травня, як на день пам’яті та «ніколи знову» з 1939 року до вересня 1945, а розцінювати в якості перемоги над всесвітнім злом у вітчизняній, то голі баби, діти з автоматами та п’яні в сіську «наслєднікі побєдітєлєй» роблять із будь якого сакрального — гівенне. Спотворити, спаплюжити, знищити, змусити дивитися на це з призирством та огидою… Все вийшло. Що ж ви, нащадки, до такого довели світле свято?

Перепитаю. Тобто те, що ви самі з великого, світлого та глобального свята зробили посміховисько — вас не ображає та не обурює? Точно? Все нормально і так повинно бути?

Окупанти… Яке страшне слово! І тим більше мене дивує, що люди, які наче підтримують загарбницькі плани росії, закликають тих самих росіян-окупантів винищувати. Ем… А ви на чиєму боці? Приховані поціновувачі України? Яка чудова новина! Але, перебуваючи в окупації, залишайтеся в безпеці, не треба провокувати окупантів на насилля.

Чи я щось не так зрозуміла? То треба якось точніше оформлювати свої думки.

Про чоловіка найважче. Я кожного дня лягаю спати і дякую Богові, що під час ескалації війни мене та мого чоловіка не було в країні. І вранці теж дякую, бо це не сон і ми справді в безпеці. Егоїстично? Так! Непатріотично? Можливо.

Ніхто не знає, що саме ми робимо для української армії навіть з інших куточків планети. Чи робимо хоч щось взагалі. І, якщо зовсім чесно, то я була б дуже вдячна волонтерам за те, щоб вони не робили у своїх дописах посилання на нас. Не тому, що нам соромно чи ми не хочемо афішувати. Просто ми не за для вдячності то робимо.

Ті, хто мене справді читає та ті, хто давно мене знає, в курсі, що мій колишній хлопець — український військовий і пропалий безвісті з 2014 року до сьогодення. Може, його давно вже нема взагалі і вже нема чого опізнавати чи ховати. Може, ще десь працює в глибокому тилу. Бо треба ж вірити в хороше? Але він зник. 9 років тому.

І мені соромно радіти, але я радію, що мій теперішній чоловік поряд зі мною, а не «зник безвісти».

На останок. Раптом за стільки років ще не дійшло, що я із ніжністю, любов’ю та повагою ставлюсь до рідної України, то ви мене зовсім не знаєте. Або малюєте в своїй уяві те, що хочеться, а не те, що є. Я не хотіла й не хочу жити в росії. Нічого, що в неї є мене не приваблювало раніше і не привалює тепер. Хіба що природа, але подібне можна знайти деінде. Можливо, дорожче, але якісніше з точки зору сервісу.