Колобок. Сучасність.

Колобок – Колобенко Тарас. Молодий популярний співак, який організував ігри, головним призом якого є вечеря із зіркою (з ним).

Дід – продюсер Колобенка, Старченко Потап Ігорович. Суворий, похмурий, колишній військовий. Кохає свою бабку до нестями й іде заради неї на все. В онукові трошки розчарований, адже це не чоловіча справа – на сцені сідницями трясти.

Баба – бабуся Колобенка, Старченко Марія Макарівна. В онукові любить все – починаючи з пухкеньких щічок й закінчуючи піснями, авторкою яких вона і є. А також вона – авторка випробувань, адже десь в глибині своєї романтичної душі сподівається, що вечеря переросте в щось міцніше (з весіллям та правнуками).

Заєць – айтішник Семен Зайченко, йому не здався той Колобенко, він взагалі таке не слухає, та його дівчина дуже хоче зустрітися із зіркою. Тож хлопцю довелося повестися на цю авантюру, проте найголовніше він все одно бере з собою.

Вовк – Сергій Вовк. Спортсмен – займається тріатлоном. Про Колобенка навіть не чув, але має страшенну любов до перегонів та випробувань. Навіть не вчитуючись в умови побачив: змагання. І ось він вже біжить лісом.

Ведмідь – Михайло Ведмеденко. Інженер-геодезист, який робив вимірювання в лісі, де проходили змагання. Але він не знав, що головне правило ігор – всі, хто потрапив на територію, мають дійти до фінішу.

Лисиця – Лисявка Патрисія. Дівчина-квадроберка, фантка, яка має впіймати Колобенка, щоб отримати приз – вечерю із улюбленим артистом.

Нащо квадроберці-лисиці астролябія? Якби Патрисія була справжньою тваринкою (з хвостом, вушками та носиком, який може внюхати все), то може й не потрібна. Але вона всього лишень людина, якій треба вистежити того клятого Колобенка (вибач, Фебе, покровителю мистецтва, та вже й сама  не рада, що підв’язалася бігати лісом за тим співачком). От і доводиться використовувати стародавній астрономічний «комп’ютер». Ясна річ, завдяки ньому вона  зможе орієнтуватися в цьому дивному лісі й не розраховувати на звірячі інстинкти. Але це не точно.

На дереві висіла схема дивного вузла. Колобенко уважно роздивлявся: підписано «булінь». Матюкнувся собі під ніс. Та чортова баба з хвостом (чи то в дупі, чи то просто на ремені) його дістала. Він заради неї ці змагання влаштував. Ну, як заради неї? Бабця казала, що це відправить його успіх до небес. Та й щоб ця навіжена набігалася й відчепилася. Чи взагалі б відмовилася від участі і пішла шукати когось більш доступного і менш відомого. Замість того, щоб лежати на дивані, пити пивко та співати: я від бабці втік, він носиться лісом, наче якийсь лось. Тепер от треба ще й вузол в’язати (бабусю, най би тебе грім побив з такими завданнями!!!). Так, він стародавній. Так, ним користувалися ще фінікійці 5000 років тому. Але нащо він Колобенкові, якщо петля не затягується, а йому хочеться затягнути її на шиї тої скаженої дуринди!

Вовк тим часом пер крізь ліс, наче корабель серед бурхливого моря. Важкі гумові чоботи хлюпали, бо цей пан-спортсмен розраховував на зовсім іншу висоту води. Навіть сам намалював незмивним маркером ту ватерлінію-водокрес. Але природа вирішила зробити все по-іншому й кинула його на таку глибину, що сухими залишилися хіба що вуха та маківка. Ото вже телепень! Він же триатлонець, а не довбень якийсь. А так осоромився. Розраховував, що прогулянка буде спокійною та тихою, наче штиль, а виявилося щось жахливе, нестримне, буйне. Та для справжнього спортсмена таке – не перешкода. Тож, вовчику Вовк, вперед, до перемоги!

Ведмеденко стояв на опорному пункті й уважно вдивлявся у очко тахеометра. Замість замірів, велетень спостерігав за чотирьома ідіотами, що носилися, висолопивши язика, його ділянкою та  збивали кілки. «Дай Бог терпіння! – заревів Ведмідь, – я так до зими буду робити ті вимірювання. Вже б давно все прорахував, накреслив мапу, зробив попередні документи й віддав би на узгодження до сільради.»

А так, замість того, щоб завершити роботу й отримати зарплатню, йому доводилося скрижатіти зубами й матюкатися. «Хай вам грець! – заволав, кинув прилад та побіг за тими навіженими».

Семен стояв біля важких дерев’яних, оздоблених залізом, воріт. На паркані поряд висіла вивіска «Ґуральня». Скинув зі спини наплічника, розстібнув та дістав важку металеву пластину, встановив на тринозі. Слідом з наплічника витяг планшет, натиснув на підключення. Коло закрутилося, налаштовуючи зв’язок. Є! Зайченко відкрив мапу та натиснув «показати мою геолокацію». Карта збільшилася й пульсуюча крапка з’явилася поряд із прямокутником, підписаним «винзавод». Хлопець здивовано роззирнувся: що робить виробництво (хоч і не велике) посеред лісу? Може, якесь нелегальне? Та зараз це не найголовніше. Йому треба знайти того шаленого Колобенка, бо Юлька (кохана його, щоб її чорти покусали), страшенно хоче обід зі своїм кумиром. Не так часто вона щось вимагає, та й він не такий дурний, щоб не спортом, так розумом перемогти в цих змаганнях. Посміхнувся завзято та перемкнув на інший шар, вбив пароль. На мапі з’явилася ще одна пульсуюча крапка, тільки червона.

— Ну, Колобенко, скоро зустрінемося! ­— буркнув і почав збиратися. Напрямок йому відомий, а добігти він зможе.

— Потапе, любий, — в кімнату із моніторами зайшла Марія Макарівна, — що там наш онучок? — вона нахилилась до чоловіка та цьомнула в щоку.

— Бігає. — дід був не дуже балакучий. Він уважно вдивлявся в монітор. Там, розподілене на кілька квадратів, миготіли відео з різних куточків лісу. Потап Ігорович скривився та потер обличчя — він не розраховував, що до гри увірветься (наче ведмідь в чагарники) той геодезист. Та вже такі правила: потрапив в цей трикутник, схожий на старовинну літеру грецької абетки «дельта», біжи. Зустрінемося на фініші. — Та рухається Тарас наш не дуже активно. Скоро доженуть, он Зайченко взагалі на п’яти наступає. Відгодувала ти його, Маріє…

— А що ж йому, голодувати, чи що? — обурилася жінка та вийшла геть. Подумки вона вже складала меню з улюблених онукових пиріжечків та млинців.

Вовк вискочив на просіку та зупинився. Неподалік сидів худий парубок, розклавши навколо себе якесь залізяччя та щось роздивляючись у планшеті.

— Вирішив кіно подивитися? — вишкірився Сергій. — Наче бігти треба, а не втикати.

— Тебе забув спитати! — відрізав Зайченко. Він збився з курсу й намагався знайти вірний напрям.

— А що це в тебе? ­— Вовк зазирнув через плече й побачив, як хлопець вбиває дивне слово.

— Евекта? — почухав лоба Сірий. — Це просто набір літер такий чи має якесь значення?

Зайченко закотив очі: Вовк ніби уособлював собою всі стереотипи про спортсменів.

— Евекта – це митний податок, — вирішив все ж таки відповісти. Йому самому в лісі вже набридло. — Цей податок стягувався урядом Гетьманщини за вивезення товарів до Росії. Ще в другій половині XVII—XVIII століття.

— Дивний ти! — усміхнувся Вовк та побіг далі.

— Сказав професійний спортсмен в гумових чоботах. — Зайченко вже піднявся й покрокував слідом за зникаючим вдалині Вовком. Семен не знав, на яких інстинктах той рухався, та напрямок обрав вірно.

Лисявка втомилася й присіла перепочити. Оперлася на стовбур й прикрила очі. Це вже третя година тут, а вона не має жодної уяви, де ховається її улюблений співак. Щоб хоч якось відволіктися від темного й туманного лісу, мокрих ніг та спітнілого тіла, дівчина думала, в чому вона прийде на вечерю до Колобенка. Ясна річ, що її звичний одяг не підійде й треба щось більш жіночне й ошатне. Може якусь сукню? Довгу, до самої підлоги й з єдвабу. Точно! Сукня із коштовної шовкової тканини пасуватиме їй найкраще.

Важко підвелася: нема часу на довгі розсиджування. Доки світить сонце – треба бігти.

В кожного на цій ділянці були свої цілі. Окрім Ведмеденка, ясна річ. Єдине, чого він хотів по-справжньому, це щоб це врешті-решт скінчилося. Йому здавалася непоганою тактика вичікування: доки всі бігають лісом, як навіжені, він тихенько відсидиться біля ставка.

В животі забуркотіло. Їжа, що брав із собою, скінчилась ще у перерву. Та хіба справжній геодезист не знайде вихід? Розкрив сумку, дістав складну вудку. Окремо у невеличкій коробочці лежала наживка. Може хтось і назве його архаїчним, та оці всі новомодні блешні та інші фальшиві приманки вганяли його в смуток. Інша справа — жировиця! Смачненьку жирненьку муху вподобає будь-яка рибина.

Михайло широко посміхнувся й закинув леску у воду. Потер долоні — вже зовсім скоро в нього буде чудовий обід.

Потап Ігорович кружляв кабінетом й лаявся на всі боки. Перед ним, похилившись над великою книгою, сидів чоловік і щось вичитував, робив позначки на сторінках й несхвально хитав головою.

— Не б’ється. — відірвавши очі від паперів, промовив до Потапа Ігоровича.

— Що саме? — гримнув дід.

— Нічого не б’ється! Витрати більші за прибуток, гонорари падають, охоплення у соціальних мережах знижуються. А райдер розширюється! До таких запитів непогано було б й хист мати від Бога. — завівся звірник.

— Я тебе запросив звірити все, а не аналізувати якість творчого продукту! — заревів Потап Ігорович. — От і звіряй!

— Так я і звірив все. Підбив, як то кажуть, дебет з кредитом.

— І що?

— Швах! — звірник махнув рукою та важко підвівся. — Дарма ви в цей балаган вклалися. Це моя вам безкоштовна думка. А за звірку рахунок вранці пришлю.

— Ит! ­— Колобенко видихнув та притулився до найближчого стовбура. Давалися взнаки відсутність фізичних навантажень та бабусині пиріжечки. Після згадки про випічку, в животі забуркотіло. Хотілося їсти й трошки полежати. Бажано, щоб було зручно. Непогано, якби ще й з пивом. Але точно навтовктися чогось смачного й калорійного.

Потягнув носом — звідкілясь тягнуло димом та чимось смачним. Тарас відштовхнувся й пошкандибав на запах. Йти довелося ближче, ніж він собі уявляв. Вже хвилин через 15 хлопець вийшов на берег й побачив, як здоровань підсмажує рибу на вогнищі.

Почувши кроки, Ведмеденко відірвався від приготування обіду й подивився на прибульця. В очах спалахнуло впізнання.

— От скажи мені, співаче, — почав Михайло, — тобі в кайф шарахатися цим лісом й заважати людям спокійно жити?

— Так то ж задля розвитку! — зручніше вставши й прийнявши гордовиту поставу відповів Колобенко.

— Задля розвитку люди книжки читають і слухають навчальні подкасти, а не пузьком трусять на сцені й носяться лісом, наче придуркуваті. — Ведмеденко повернувся до вогнища. — Ти вже зайця та вовка стрітив?

— Кого? — в Колобенка аж рот відкрився.

— Ит, який ти недодумливий! — засміявся чоловік. — От дивися, ти — Колобенко. От і має спочатку зустріти зайця, потім вовка, потім вже… Най буде мене — Ведмеденка. Ну, а вже після тебе зжре лисиця.

— Як це — з’їсть?

— Як би це у вас в сценарії не було прописано, але то вже не мої проблеми. Тож чого прийшов?

— Їсти хочеться!

Медведенко зареготав.

— Це я тебе мав: Колобок, Колобок, я тебе з’їм. А ти вирішив сам мене об’їсти! Ит, який розумний!

— Я Вам натомість пісню заспіваю! ­— промимрив Тарас і вийшов на середину поляни.

Я кохаю тебе міцно,

Ти — дівчисько-запальничка…

Медведенко витріщився на співака й не знав, чи то сміятися, чи то плакати. А Колобенко тим часом продовжував.

Задля тебе я покину

Й бабу з дідом, й полонину.

Михайло вже реготав вголос й витирав очі. Тексти цього «талановитого» співака завжди змушували кремезного чоловіка кривитися. Та він ніколи не думав, що доведеться слухати вживу посеред лісу. Відсміявся й простягнув паличку з рибинкою Колобенку.

— Тримай. Це тобі за те, що скінчив швидко.

Тарас вирішив тим часом, що образитися та відплатити за шпильку він зможе й пізніше, коли вдома буде. А поки можна й поласувати тим, що послала йому доля й цей неввічливий Ведмеденко.

Не встиг Ведмеденко видихнути й повернутися до їжі, як на поляну принесло ще одного персонажа. Чоловік уважно огледів худорлявого хлопця в тонких окулярах і з чималим наплічником за спиною.

— Слухай сюди, зайцю! — потер кремезні долоні Михайло. — Стрибав би ти звідси якнайдалі.

— По-перше, не заєць, а Зайченко. — хлопець скинув на землю важку сумку. — По-друге, можеш називати мене Іграшкар.

— Та я взагалі ніяк тебе називати не планую. — Ведмеденко хотів якнайшвидше здихатися непроханого гостя й спокійно поїсти нарешті. — Але все ж таки… А що, нормального імені не маєш? Чи то так батьки пожартували?

— Іграшкар — то професія і життєва філософія. — хлопець засунув руки до карманів та задумливо поглянув в небо. — Колись іграшкарями називали тих, хто робив іграшки. Ну, а я іграшки розробляю.

— І що ж ти забув в лісі, Іграшкарю? — Ведмеденко почав їсти (бо так можна й врізати дуба від голоду, доки цей парад на поляну скінчиться). — Хочеш зі співачком романтичну вечерю?

— Та нє… — зам’явся Зайченко-Іграшкар, — то дівчина моя хоче…

— От і бігала б сама. — гмикнув Михайло, а Семен вперився в нього важким поглядом.

— Ти колись намагався сказати жінці, що її мрія — її справа?

— Не самогубець, значить. — схвально усміхнувся Ведмеденко. — Якщо будеш менше балакати і побіжиш он в той бік, то мрія твоєї жінки втілиться швидше.

— Колобенко туди побіг?

— Ага.

— А чого ти його не впіймав?

— Та нащо мені той нахлібник потрібен? — зареготав Михайло. — І як ти мене разом з ним уявляєш на романтичному побаченні?

Семен підхопив наплічник й швидкими кроками пішов у вказаному напрямку.

Десь неподалік пролунало сумне іржання. Вовк пришвидшився і продерся на вузьку прогалину. Там, зачепившись мотузкою за чагарники, стояла понура коняка і жалісно іржала.

— Не велосипед, звісно, — збадьорився спортсмен-триатлоніст, — але на чотирьох конячих ногах краще, ніж на своїх двох.

Хлопець розплутав мотузку й вивів коня з кущів. Той нетерпляче «затанцював» на місці.

— Тихо, тихо. — погладив тварину по довгій граційній шиї Сергій. — Я хоч і не актор в цирку. І навіть не вершник на перегонах. Проте гадаю, що майстерність їздецтва опаную швидко. Тим паче досвід маю. Хоч і невеликий.

Кінь скосив око на майбутнього вершника й спробував цапнути того жовтими зубами.

— Тихенько! — гримнув Сергій на скакуна, вчепився в мотузок й застрибнув на спину. Кінь кілька разів підскочив, проте активно скидати хлопця не намагався. — Рушаймо!

Тварина заіржала веселіше й понеслася галопом. Вовк тільки нижче нахилявся, щоб не розбити голову об якусь гілляку.

Марія Макарівна поставила перед дідом паруючу тарілку. Потап Ігорович втягнув аромат й скривився.

— Це ще що за їдло? — густі брови зійшлися в одну похмуру лінію.

— Так цей, як його, йох! — жінка вдоволено дивилася на чоловіка. Вона цей рецепт знайшла випадково й розраховувала почастувати Потапа та онука.

— Йох? Серйозно? — дід взяв ложку й обережно скуштував. — І з чого ця… страва?

— Баранячі кишки, цибуля, курдючне сало, кукурудзяне борошно, чорний перець, чебрець, сіль, часник.

— Курдючне сало… — промовив Потап Ігорович, — це пояснює специфічний запах. Чия це страва? Татарська? Монгольська?

— Чеченська традиційна. — усміхнулася кулінарна гуру. — Подумала, що різноманіття потішить тебе та Тарасика.

— Я ще з’їм. (Подумалося: й не таке доводилося їсти). А от Тарасу не давай. Пеки пироги — він буде щасливий.

Марія Макарівна завжди, проте потайки, мріяла про камеристку. І навіть не тому, що сама геть нічого не хотіла робити. Ні! Навпаки їй подобалося крутитися кухнею, вишукувати цікаві рецепти й годувати власноруч приготованим своїх чоловіків. Але оце відчуття — в неї є кімнатна служниця, що допомагає обрати вбрання, розчісує волосся, приносить вранці каву… Ммммм! Неймовірно.

Нічого, от вийде Тарасик на світовий рівень, можна буде й будинок придбати замість квартири. І штат прислуги підібрати.

— Вже скоро! — усміхнулась до себе й затанцювала кухнею, приспівуючи.

Я пухкенький, я масний,

Я солодкий і м’який.

Ти загубишся в мені,

Я – твій пиндик у вогні.

Зайченко подивився в небо й зітхнув: він вже прокляв декілька разів свій порив прийняти участь в цих бісових перегонах. Може це взагалі якось дивно виглядає – рвати жили, щоб твоя кохана пішла на побачення з якимсь іншим додіком?

Виринув із думок й на очі раптом потрапив невисокий пухкенький парубок в дурнуватій спортивній формі.

— Хто ти? — чомусь перелякано взвив Колобенко.

— Еммм…. — Семен почухав потилицю і скинув з плечей той клятий наплічник зі старлінком. — Зайченко Семен, а ти?

— Зайчику, братику! ­— пожвавів Тарас, — може ти мені допоможеш вийти вже з цього лісу? — А я тобі пісню свою заспіваю. Найкращу! Найвідомішу.

— Аааа! — нарешті в Семена склався пазл. — То ти — той самий Колобенко, улюбленець школярок і бабусь?

Тарас підбоченивсь, глибоко вдихнув і заволав:

Ти — моя солодка пастіла

З винограду, ну а може, з вишні.

Я, немов задумлива бджола,

Я лечу до тебе, я ж бо дивовижний.

— О, господи! ­— Зайченко затулив очі руками. — Про тебе всі так шуміли, ніби ти – золотий лінгот. А твоя цінність, як в шматка пінопласту, яким труть по склу.

— Золотий… хто? — здивувався Колобенко. Випад щодо таланту пропустив повз вуха.

— Лінгот. Це стандартизований золотий злиток вищої проби з титром 995/1000; його вага 400 унцій (приблизно 12, 5 кг). Та це точно не про тебе. Що тільки Діана в тобі знайшла?

— Я – дуже талановитий!

— От збирай свій талант й чимчикуй далі. Не буду я тебе ловити. — Семен підняв наплічник й повільно пішов в напрямку фінішу. Вигравати в цих наздоганялках він передумав.

Потап Ігорович уважно вдивлявся у монітор, на якому його онук дивно звивався перед худим Зайченко. Він любив свого онука так сильно, як тільки можна любити власного онука. Особливо який мав складне дитинство, втративши обох батьків у автотрощі. Але навіть ця безмежна любов не могла заховати усвідомлення — він не талановитий! І якби не він, Потап Ігорович, і не Марія Макарівна, Тарас ніколи б не вибився на велику сцену. Але Колобенко мріяв, а баба з дідом виконували забаганки.

В кабінет тихенько постукала Марія Макарівна.

— Потапе, любий, — усміхнулась жінка, — я там вареничків наліпила, як зголоднієш – на столі в макотерті стоять, рушником накриті.

— Де стоять? ­— дід відірвався від екрану.

— На столі, в горщику. Може, поїси, доки не охолонули?

— Ходімо. — Потап Ігорович підійнявся й пішов слідом за бабою. З рештою, після минулої страви хотілося чогось більш звичного.

В тіні дерев стояв чоловік в балахоні й мовчки спостерігав за людьми, які бігали, метушилися, чогось добивалися. Йому все це людське було чужим і здавалося таким само далеким, як зорі на небі.

Прикрив очі, намагаючись відчути все навколо. Десь неподалік матюкався хтось великий з густим ревучим голосом. Хтось намагався співати, але насправді просто знущався над своїми слухачами. Голос може й нічого, а от тексти…

Десь глибоко всередині зароджувався гнів: вся ця метушня живих людей його неймовірно бісила. Інша справа — розмови з привидами, підняття та керування трупами. От де справжнє життя.

Некромант розвернувся і зник у лісі. У напівтемряві й тиші йому значно легше буде зусередитися: може, хоч сьогодні він нарешті поспілкується з невпокоєним духом або підійме небіжчика?

Патрисія бігла лісом і уважно прислухалася. Лисяча маска натерла ніс та вуха, а хвіст весь час плутався поміж ніг й страшенно нервував. Десь почулися кроки й дівчина майнула в той бік.

Зайченко дивився на худу захекану дівчину в костюмі лисиці й намагався не засміятися.

— Дівчино, ти часом на за Колобенком женешся? — спитав і посміхнувся.

— Звісно! — дівчина задерла носа й ніби зверхньо глянула на хлопця в картатій сорочці. — Ми тут всі заради одної людини.

— Ну, скажу без обиняків… — почав хлопець, але Лисявка його перевара.

— Без чого?

— Я – айтішнік, а не довідкове бюро! — закотив очі, але все ж пояснив: — обиняки — натяки, недомовки. Тож скажу, як є — Колобенко – відстій.

— Ти! Ти! — заклекотіла фанатка Тараса. — Та він, Та він такий! В нього такий голос! А які пісні!!!

— Ти його вживу чула? — хлопець не зупинявся й вже був далеко. — Якщо не хочеш розчаруватися, то краще слухай фонограми.

Кущі зімкнулися й айтішник зник. Лисявка присіла на пеньок. Підперла кулачком голову й задумалася.

Вона дійсно не була на жодному концерті свого улюбленого співака. Та він, якщо чесно, їх і давав всього кілька разів. Зазвичай заявляв, що він, як загадкова співачка Енія, теж не любить велику сцену.

Як? От як той айтішник може таке казати про золотий голос Колобенка? Він же ніби парадокс, наче несподіване явище, яке не відповідає звичайним науковим уявленням. Він — протиріччя всьому звичайному та буденному.

Нічого, коли вона переможе, Тарас заспіває особисто для неї і ці сумління в її душі зникнуть самі собою.

Колобенко сидів на землі й гірко плакав. Ноги були стерті до крові новими кросівками і все, що хлопцеві хотілося, це опинитися вдома, де ним буде опікуватися баба. Нащо він взагалі погодився на цей квест?

Та раптом згадав, що бабуся, це чудово, але вдома ще й дід. А він не любить слабкості й чоловічих сліз.

Тарас ніби вже чув: що ти, рева? Хіба справжні чоловіки плачуть? Тим паче так багато!

А бабуся б діда втихомирювала: ну що ти, Потапе! Не знецінюй людських почуттів і не нав’язуй гендерні стереотипи!

Бабусині думки Колобенку були ближчі, але й зовсім розклеюватися на камери він не хотів. Хто зна, скільки його поціновувачей підвладні стереотипному мисленню?

Підвівся важко, витер сльози й покрокував далі. Шкутильгаючи.

Вовк скакав на тепер вже веселому коні й тішився, що йому так пощастило. Звісно, він все ще не зустрів Колобенка, але до фінішу дістанеться першим обов’язково!

Раптом кінь почав сповільнюватися, доки зовсім не зупинився. Сергій намагався змусити тварину продовжити шлях, та той уперся. Наче не кінь, а справжній віслюк. Хлопець зістрибнув на землю й спитав в скакуна:

— І що ти хочеш? Втомився?

Кінь, ніби зрозумів питання, покивав головою й махнув в бік дерева. Вовк глянув на невеличку приземисту рослину.

— То ти саблук розгледів! — засміявся та підійшов до дерева, зірвав невеличке яблуко й відкусив. Скривився — кисле неймовірно! Простягнув коню надкусаний плід. — Тримай своє дике яблуко, дика ти тварина!

Кінь тихенько заіржав й обережно взяв яблуко. Запрацювали конячі зуби, захрумтіли соковитим фруктом. Сергій тим часом зірвав ще кілька — треба підгодувати перевізника, бо фініш вже скоро.

Міцні руки порсалися в кишені й намагалися дістати невеличку коробочку. Ведмеденко важко зітхнув: це його вічний біль — ніколи не знаходити речі з першого разу. Він був втомлений та злий. Ця дурна гра йому не здалася. Чоловік не міг закінчити свою роботу ще й мав кудись бігти. Роздратування — ось його постійний супутник цього дня.

Нарешті задоволено усміхнувся. В руках опинилася коробочка, яку так затято шукав. Обережно відкрив й потягнув носом — воно! Взяв дрібку кремезними пальцями й глибоко вдихнув. Всі давно забули про табаку. А Михайло полюбляв нюхати табак. Так робив ще його дід. А тепер ось і він самий.

Яблука конем були із задоволенням з’їдені. Проте кінь не поспішав везти Сергія далі.

– Скотино, — з докором подивився на тварину, — я ж тебе нагодував, відпочити дав. Може час вирушати?

Кінь поплентався до сусіднього дерева й потягнувся жовтими зубами до якогось плоду. Довгий, темно-синього кольору, цей плід видавався Вовку знайомим. Підійшов до дерева та зірвав один. Розламав навпіл — кісточка легко відділилася від щільного соковитого м’якуша.

— Так тобі одних яблук недостатньо, тобі ще й сливи подавай. Угоркою поласувати саме час! — Сергій всівся на землю й мовчки спостерігав, як коняка насолоджувався дарунками природи.

Від споглядання за конем Вовка відірвав тріскіт та тупотіння. З кущів, наче з-за куліс, на дорогу вийшов Колобенко. Сергій дивився на співака, якого так хотів наздогнати, бо він же спортсмен і має робити все на 100%. Та хлопця раптом огорнуло такою розслабленістю та умиротворенням, що ліньки було рухатися. Зрештою, перемагати завжди неможливо. Та й закрадалися підозри, що це не ті перегони, в яких він по-справжньому хотів одержати перемогу.

Кінь тим часом відволікся від слив і потягнувся до яскравого спортивного костюму Тараса.

— Колобок, Колобок… — задумливо промовив Вовк й потер підборіддя, — а я тебе з’їм.

— Не їж мене! — завив співак й замахав руками, відштовхуючи від себе конячу морду. — Я тобі краще заспіваю.

Вовк від здивування аж рота відкрив. Колобенко ж був налаштований серйозно.

Ми з тобою втечемо,

Будем їсти ескімо.

Баба й дід нам не вказівка.

Ти — моя срібляста плівка.

– Врятуй мене, Господи, від талановитих співаків. — Вовк глянув на небо. А Колобенко тим часом почав танцювати. Він намагався виробляти якісь балетні па, постукуючи ногою по нозі й по землі. «Флік-флак, — промайнуло в Сергійових думках. Звідки він взагалі такі слова знає?»

Кінь заіржав та пихнув головою Вовка.

— Ти теж не можеш це ані дивитися, ані слухати? — усміхнувся хлопець і скочив верхи. — Їдьмо, мій вірний коню.

Колобенко витріщився вслід коню й Вовку. Він, взагалі-то, звик до обожнювання, а не до от такого зверхнього поводження і відвертої зневаги.

— Ну і їдь! — вигукнув вже до порожньої дороги. — Я все одно сподіваюся, що переможе дівчина. А не якийсь тупий качок!

Але все одно таке нехтування зіркою Колобенка дратувало та пригнічувало. Ще хвилину тому він посміхався, співав та танцював, а ось вже похмурий та невдоволений.

«Мій хнюра, – сказала б йому бабуся. — Мій улюблений хнюрко!» Та бабуся була далеко й свого онучка не бачила й розрадити не могла. Нічого, він обов’язково зустріне на цих перегонах жагучу красуню й знову буде щасливий.

Серед лісу заховалося старе занедбане кладовище. Певно, десь неподалік колись було поселення, та час плине: старі повмирали, а молодь порозліталася до великих міст. Нема кому було приходити й доглядати за старими захороненнями.

Задоволений некромант стояв на самому краєчку й потирав руки: тепер він точно підійме собі зомбака в якості прислуги. Ідеальне місце!

Він підійшов до найближчого кривого надгробка й простягнув руки.

— Підіймися! — промовив він й поліз в кишеню за склянкою з сумішшю трав. Розсипав на землю і продовжив, — підіймися й слугуй мені! Це кажу я — твій хазяїн. Але земля не поворухнулась і кривий почорнілий надгробок продовжував міцно стояти на своєму місці.

— Наказую тобі! — заволав некромант. Але нічого так і не трапилося. Тільки круки зірвалися з верхівок дерев, розлетілися навсібіч і крячили так голосно, ніби сміялися з некроманта-невдахи.

Марія Макарівна зачаровано дивилася на великий мідний горщик. «ЧАГУН» — майоріло на подарунковій картці. Все ж таки її дід — справжній чарівник. Знає, чим потішити дружину.

Жінка обходила неймовірний посуд навколо і подумки готувала там всяке різне. Може, плов? Чи печеню з селерою? Чи може гарбузову кашу з бринзою? Мамалигу? Банош? Холодець варити три дні?

Потім перевела погляд на індукційну плиту й засумувала — чагун добре на відкритому вогні чи в печі. А що вона зможе на ньому приготувати тут, в квартирі? Але нічого, от закінчаться ці перегони, відправлять потім Тарасика в турне, а самі будуть шукати будинок. Щоб із каміном та піччю.

— Та щоб ви, кляті нелюди, всі двоїчні коди позабували! — заволав Зайченко, провалюючись у невеликий, проте добряче викопаний, рів. — Чи ви подуріли, посеред лісу ями викопувати? Та й нащо?

Зверху хлопця привалило його наплічником з усім приладдям. Щось (здається, старлінк) втрапило по голові, аж перед очима затанцювали зірки. Виліз з-під речей та всівся на кимось забутий ящик. Наче сам всесвіт налаштувався проти худорлявого айтішника. Ящик хруснув, в різні боки посипалися папірці й Семен завалився. На очі потрапив сірий аркуш з надрукованим на друкарській машинці: шанці — земляні укріплення у вигляді ровів з насипом або окопи.

— А… — хлопець підвівся і позбирав до купи розсипані документи. — Вочевидь, тут проводилися навчання. Або й досі проходять. Тож краще тихенько собі йти та зробити вигляд, що нічого не бачив. І на мапу перевірити – раптом хтось менш свідомий позначив ці укріплення на загал.

Патрисія втомилася й дуже хотіла, щоб все це нарешті скінчилося. Вона чомусь уявляла собі все це на кшталт марафону: доріжки, довгий забіг та й годі. В її уяві «голодні ігри» точно не з’являлися. Дівчина не мала жодної уяви, де шукати її улюбленого співака і що робити далі.

Аж раптом перед нею вискочив хлопець у рожевому костюмі. Лисявка окинула прибульця поглядом з голови до ніг. Погляд зачепився за кросівки у стразах.

— О мій бог! — заверещала вона. — Це ж ти! Колобенко! Мій кумир! Нарешті я тебе зустріла! Так би і з’їла тебе! Заспівай що-небудь, благаю!

Колобенко поблажливо усміхнувся дівчині. Нарешті хтось поставився до нього, як мав би робити кожен. Він звик до шани та обожнювання. Хлопцеві закортіло заспівати для цієї дівчини щось особливе. Тож, він розправив плечі, встав зручніше й заспівав.

Щедрик, щедрик, щедрівочка!

Прилетіла ластівочка…

В дівчини відпала щелепа. Вона втупилася в донедавна улюбленого співака, а в голові промайнули слова хлопця в картатій сорочці: якщо не хочеш розчаруватися, то краще слухай фонограми. Може, він чудово співає тільки власні пісні?

— Ну, скажи, ти в захваті? — співак припинив знущатися над дівочими вухами.

— Я в шоці… — все, що змогла сказати.

— Я, до речі, теж шокований. — на губах Тараса промайнула зверхня посмішка. — Я очікував, що мене впіймає хтось більше… — він крутив рукою, поклацав пальцями, ніби підбирав правильні слова, ­— адекватний.

— Що????

— Ну, якась нормальна дівчина. — уточнив співак, ще більше розбиваючи дівочі мрії. — Красива, м’яка. Без маски та хвоста. Я ж для тебе заспівав всесвітній шедевр про щедрика, а ти стоїш, ніби язика проковтнула.

— Щедрик — це горобцеподібний птах? — недолуго спитала Патрисія.

— Еееее. Не певен. — Колобенко почухав потилицю. — Та й яке це має значення? Головне, що ось він я, прямо перед тобою. Ти не хвилюйся, стилісти перед нашим побаченням зроблять з тебе людину.

— Знаєш що! — дівочі щоки запалали, а в очах зібралися злі сльози. — Вживу ти співаєш відстійно! І як би не неприємно було в цьому зізнаватися собі, то й людина ти така собі. Тільки таке стилісти не виправлять.

Дівчина махнула хвостом та й пішла. Дорослішати виявилося боляче — перша закоханість розбилася об чоловічу пиху та неповагу.

Колобенко стояв розгублений й дивився дівчині в слід. Вона крокувала від нього з прямою, ніби кілок проковтнула, спиною. Підборіддя задерла високо. Образилася.

А що він такого сказав? Все правда! Ця дурнувата квадроберська течія була й зникла. Розтанула, ніби сніг під променями сонця. Якщо дівчина така тендітна, м’яка та вразлива, то нехай сидить вдома. А він знайде собі когось розумнішого й гнучкого. Такі м’які в жорстокому світі шоубізу не витримають!

На побудованому майданчику перед лісом гомонів натовп. Невеличкий оркестр грав мелодії пісень Колобенка. Марія Макарівна разом із Потапом Ігоровичем стояли біля п’єдесталу для майбутнього переможця чи переможниці. Бабуся від всього серця сподівалася, що все ж таки друге. Дід просто дивився на все це дійство похмуро.

З лісу почали з’являтися люди й ведучий почав працювати.

— Так! Ми бачимо тих, хто відклав всі свої справи й поринув у пригоди задля здобуття коштовного призу! Ці відчайдушні хлопці да дівчина, наче стародавні римляни, не страхаючись взяли участь в цій Ювеналії! — натовп здивовано подивився на ведучого. — Вони прийняли виклик цих молодіжних ігор і вже за кілька хвилин ми нарешті дізнаємося, хто ж переміг та отримав можливість повечеряти із самим Ко-ло-бен-ко!

Зайченко, брудний і все ще трошки пришиблений власним наплічником, мовчки сів на стілець для учасників, навіть не помахав публіці. Вовк не хотів розставатися із конем, тож просто встав поряд із твариною неподалік майданчика. Похмурий Ведмеденко вмостився поряд із айтішніком, а на порожній стілець поклав кофр з тахеометром. Останньою з учасників на концертний майданчик вийшла Лисявка. Вона єдина з усіх широко усміхалася. Доки йшла до фінішу, мала час все добряче обміркувати.

Оркестр заграв голосніше й активніше. Натовп завмер на мить, а потім зчинив такий якіт, підняли такий крик та гам, що було зрозуміло одразу: йде винуватець цього свята.

Тарас Колобенко встиг причепуритися перед виходом на сцену і навіть трошечки перепочити. Новенький сценічний костюм вигідно підкреслював те, що треба. А що не треба, то приховував. Хлопець взяв мікрофон до рук й вклонився публіці.

— Вітаю! — заголосив співак. — Вітаю всіх вас! Сьогодні визначний день і нарешті я та всі учасники дісталися фінішу цих перегонів. Всі змагалися гідно, проте переможцем має бути лишень хтось один. Тож… вітайте! Патрисія Лисявка! Йди до мене, моя дівчинко! Певен, ти почуваєшся, наче в казці.

Дівчина підвелася та легким кроком підійшла до усміхненого співака. Той простягнув дівчині мікрофона зі словами: скажи щось, лисичко. Ти ж маєш, що сказати, мила?

— Звісно! — дівочі очі хижо блиснули. Натовп знов загомонів, вітаючи чарівну переможницю. — Звісно я маю, що сказати. Дійсно почуваюся, ніби в казці і все це дуже хвилююче. Та якби ми зараз були в казці по-справжньому та я дійсно була лисицею, а ти — Колобком, то я б або отруїлася, або вдавилася. Бо ти — сухар та хам. Не хочу ніяких вечерь з тобою. І пісні твої — дурня!

Дівчина пихнула мікрофон очманілому співакові й пішла геть. По дорозі кинула в урну лисячу маску та хвіст. В цьому своєму хобі вона не розчарувалася, але це вже пройдений етап. Прийшов час змінити щось кардинально. Може спробувати хоббі-хорсинг?