Ми всі не вигрібаємо
Не знаю, що це, але я з дитинства боюся грюкоту в двері. Та й дзвінків у двері теж. Не те, що я прям боюся, але нервуюся. Не знаю, чому саме, воно наче завжди так зі мною було. Можливо, це голос крові, бо за прадідом приїхав чорний воронок? Діда тоді розстріляли.
А що зараз? Тепер я смикаюсь від листів у месенджери. Кожен раз глибоко вдихаю, коли бачу приватне повідомлення, тільки потім читаю. Щоразу очікую, що в цьому листі буде чергова новина: зник, вмер, згвалтували, зруйнували. Ніхто давно вже не пише, що народився, одружився, зцілився чи вцілів.
24 лютого вся Україна відчула на собі, як це — втікати світ за очі. Як відчуває себе людина, яка втратила все, що мала. Або всіх…
Тож, життя розділилося на «до» та «після». Хто залишився незмінним, таким, як був раніше? Ніхто! Кожна людина змінилася. Що з цього виходить?
Все просто. Ми тепер всі скалічені. Щонайменше, емоціонально. Та хіба ж наші емоції ніяк не впливають на наше здоров’я? Як в старому анекдоті: всі хвороби від нервів, тільки венеричні від задоволення.
Справа в тому, що ми всі не вигрібаємо.
Ті, хто зараз в горнилі війни, назавжди запам’ятають смак крові на вустах. До кінця днів своїх будуть бачити уві снах очі вбитих ними людей. Прокидатися від фантомного болю або примарних вибухів. Тепер все життя — це війна.
Ті, хто волонтерить, будуть згадувати тих, кому вони возили допомогу. Тих людей, кому везли, але не встигли і везти вже нема кому. Як будуть справлятися зі своїм болем психологи, які працюють із жертвами війни? Їм будуть снитися очі скалічених війною дітлахів, дідусів з бабусями та зґвалтованих дівчат.
Ті, хто виїхав, будуть себе картати. Будуть шукати собі виправдання, але не знаходити. Бо десь там, в рідних містах та селах, гинуть друзі та рідні. Бо над головою не летить та не гупає. А ще якось треба пристосовуватися до нових реалій. Вчити мову, вивчати нові закони, влаштовуватися прибиральницею, коли ще кілька місяців тому була доволі успішною підприємицею. І весь час боятися. Не обстрілів, ні! Страшних новин.
Ті, хто живуть в окупації, до останніх своїх хвилин будуть сумніватися, як з цим взагалі можна жити. Їх буде розривати на шмаття, бо щоб годувати родину, потрібна робота. Для працевлаштування потрібні нові документи. Хто винний, що люди опинилися у безвиході?
Я читаю дописи та коментарі своїх друзів, колег, рідних людей та просто знайомих. Ніхто з них не в порядку. Ніхто з нас не в порядку! Ми всі на межі. Ми всі, як натягнута струна і нас може розірвати в будь-яку мить.
Тож, як би сумно це не лунало, але… Ми всі не вигрібаємо.