Наруга над жалобою

Я виїхала з рідного міста у липні 2014 року останнім потягом. Приїхала спочатку до Харкова. Місто жило своїм життям, проте кількість переселенців сягнуло піднебесної, тож всі все одно були на стрьомі.

Одеса ж зустріла мене, як мачуха стрічає небігу. Саме там я зрозуміла, що взагалі не важливо, на чиєму боці я була, що підтримувала чи що саме робила та на чию користь. Я — переселенка. Отже, сама винна. Сама хотіла. Сама кликала. Що такій тварюці залишилося? Вірно! Мовчати, дякувати, та молити про пощаду.

Скільки разів намагалася з’ясувати, в чому моя провина та за що саме мене засуджують! Відповідь одна: сама хотіла, сама кликала? Що ти там муркочеш? Виборювала, страждала, відстоювала? Замало. От ми тут всі молодці.

І я ходила вулицями непривітного та жорстокого міста, який колись я любила усім серцем. Дивилася на безпечних людей, які ходили на концерти, до театру, в кіно та парки відпочинку. Про ресторани, бари та нічні клуби і говорити й годі. Все працювало. Нікого не обурювало, що десь там, в Луганській та Донецькій областях гинуть хлопці та дівчата з усієї України.

Київ, здавалося, ще не оговтався від Майдану. Проте це зовсім не заважало серед ночі пускати фейєрверки. Отак, вночі 2015, ми з подругою прокинулися від вибухів. Перше, що прийшло на думку — якщо вибухи лунають поряд, треба бігти або в бомбосховище, або, якщо вже зовсім немає часу, то вкладатися в якесь укриття. Наприклад, скотитися з ліжка в протилежний від вибухів бік. Добре, що ліжко в нас було — надувний матрац на підлозі, далеко падати не довелося. Жахлива думка: боже, тут також почалося! А це було лишень свято. Свято, під час якого у військовий час не соромно бахати салюти.

І, чесно кажучи, я нікого не звинувачувала. Люди не розуміли цих жахливих відчуттів. Ніколи не прокидалися від вибухів поряд. Не навчилися відрізняти звуки прильотів «від нас» і «до нас». Життя продовжується. Для багатьох воно і не змінювалося.

Через вісім років біда прийшла майже у кожний регіон. І тепер всі заволали: от падлюки! Сидять оце, жеруть своє їдло у кафе. А ця тварюка взагалі кудись виїхала і має нахабність викласти світлину із посмішкою на фоні гір чи моря.

Вже ніхто не згадує, що ще кілька років (навіть місяців) тому, для них самих не було соромно ані відпочивати, ані їсти десь поза власним помешканням. Ніхто не згадував, що десь там…

За останні роки (так, так, усі «де ви були вісім років») я все почала вимірювати в пакетах. Так, саме в пакетах. Ця безкінечна битва з поліетиленом. Так цікаво було дивитися на еко-активістів, для яких пакет — то жахіття та наруга над природою. Але тільки коли їм зручно. А як не зручно і в пакеті зручніше, то вже не така й наруга. Туди ж вегетаріанців у шкіряному взутті. Та електро-автомобілістів, які взагалі не мають уяви, наскільки шкідливо видобувати літій чи утілізувати автомобільні батареї.

От і дивлюся зараз на гнівні пости. Тепер ті, хто ще кілька місяців тому викладали світлини з курортів та ресторанів, швиденько «перевзулися» і з піною у рота доводять, що в такий час всім треба страждать. От страждання, то файно. А радощі — то гріх і наруга над усім святим. І ніхто з цих «воїнів за правду» чомусь не замислюється, чи відповідають вони самі тим ідеалам, до яких закликають.

До чого я це все? Як би це не виглядало, але життя і справді продовжується. Народжуються діти, весілля відбуваються, люди їдуть у відпустки. І жодна людина не може знаходитися у тузі та жалю довгими місяцями, тим паче роками! Якщо всі зараз всядуться вдома, у чорному жалобному одязі, хто тоді буде працювати та платити налоги? Що робити тим людям, що не можуть воювати, втратять роботу та їм не буде чим годувати свою родину? І на «байрактари» вони зкинутися теж не зможуть.

Жінка завжди буде жінкою. Вона завжди буде хотіти нову сукенку чи помаду. Хіба знали ви, що під час однієї з війн була заборонена пудра? Вона виготовлялася з рису, а він був конче потрібний для годування солдатів. Людоньки, зараз інші часи! Зараз туш для вій не відбирає шмат хліба з рота наших захисників. І жінка, що доглядає за собою не зрадниця. Вона справляється зі своєю трагедією так, як вміє. І такий спосіб — не найгірший.

Що в підсумку? Життя — складна, але дуже цікава річ. І, якби всі ми боролися з ворогом чи то зі зброєю в руках, чи то віртуально або фінансово так, як засуджуємо один одного, то перемогли б швидше.