Ненависть

Якось так склалося, що з 2014 я читаю багато проросійських пабліків. Часом мене нудить, часом я сміюся. Таку нісенітницю ще треба вигадати! Доволі часто пишуть таке, що взагалі не зрозуміло, як в подібне можна вірити.

А було таке, що я ридала на плечі свого друга. Бо те, що пишуть про мене, та й про всіх українців, невимовне. Такої люті та ненависті до всієї країни я не бачила ніде. І я плакала, невзмозі зупинитися, через весь той бруд, через прокльони наших «братів та сестер».

То був 2016 рік. Крим вони вже відтяпали, Донбас розірвали на шмаття. Припхалися в брудному взутті у чужу оселю і від всього серця ненавиділи хазяїв.

Пройшов час. Звичка читати ворожі дописи лишилася. Їхня ненависть лише зростає. Заклики до насилля, вбивств, катування, гвалтування лунають звідусіль. Жінки, чоловіки… Всі, від малих до старих! Ніякого співчуття. Жоден з них чомусь не замислився: а за що ж ми українців врешті решт так ненавидимо?

Знаєте, що стоїть за відсутністю співчуття? Коли емпатія не на нулі, десь далеко в мінусі? Геноцид. Потреба винищення цілого народу.

Мені важко сказати, чи є ті самі «харошіє русскіє». Точніше, я точно можу сказати, що в мене такі є. Але їх так мало, що це глобально ні на що не впливає. Я просто радію, що не всі люди наволочі.

Проте я точно знаю, що є хороші німці, чудові британці, потрясні індійці, надзвичайні шведи та крутезні американці.

Знайомства з новими людьми — це можливість подивитися на світ чужими очима. Відчути відношення до навколишнього середовища навіть не людини, цілого народу. І я плакала разом з американським дідусем, який не втримав сліз через весь той жах, що коїться зараз в моїй країні.