Промені добра
Кляті українці влучили в якусь ЛЕП і Шебекіно сидить без світла… Наші співчуття. Хоча ні. Це ж тільки на користь! Воно все на добро та на щастя. Певно, то якийсь їхній янгол-охоронець боронить росію від комфорту та речей першої необхідності. Боронь боже, як буде струм, то надивляться сатанинських відосів і всі стануть геями.
Кілька ночей тому я розмовляла з мамою, яка сиділа в підвалі багатоповерхівки та страшенно боялася. Навіть не бомби. Щурів, що десь бігали. Темряви, яка обіймала з усіх боків. Холоду та вологи, від яких не сховатися. Окрім неї в сховищі нікого не було. Після відбою повітряної тривоги прибігла сусідка і запросила випити гарячого чаю. Поки грівся чайник, сирени залунали знову. Чортова блєдіна летіла десь поруч, невдовзі добряче гримнуло. Цю блєдіну наші ППО не дістали.
На щастя, ніхто мені більше не пише, що я — клята бандерівка, а ракети — то на щастя і вони рятують мене та маму від нацизму. Часом мені хочеться не просто послати кудись поглибше, а вмазати. Такої дурні я терпіти більше не можу. Поки що від нацизму нас рятує українське ППО та ЗСУ вцілому, волонтери та ті, хто на військових донатить. А русня лишень звільняє мою домівку від води, світла, тепла та відчуття безпеки.
Насправді те, що не пишуть особисто, зовсім не означає, що до людей щось дійшло. «Рукописи не горят» і «павутиння все пам’ятає». Колишні друзі не приховують, та і я вмію дивитися, тож… Бомбардування критичної інфраструктури — то на користь. Руйнування цивільних будівель та житлових будинків — то добро і щастя. Це порятунок місцевого населення. То примушення до миру.
Нічого, окрім огиди до них, не залишилося. Не шкода ані родинних зв’язків, ані колишніх друзів.
В 2014 році життя розкидало всіх, хто був. Деякі поїхали на росію, хтось залишився в Луганську, а хтось не зміг пережити моєї проукраїнської позиції де б не був. Для мене відстань виявилася складним випробуванням, бо чим далі один від одного, тим важче підтримувати відносини. Інші люди навколо, інші обставини, інші інтереси.
Може саме через такий досвід мені зовсім не шкода, що список друзів зменшується практично щодня. Що не «присохло» на все життя, то відвалилося.
І на останок. Тут всі проросійські пабліки майорять «хохли, на питайте нас, за що?». Та ми й не питаємо. Бо чого запитувати, коли й так зрозуміло — за те, що ви — довбойоби.