Страхи

Я не боюся, що росія переможе. В такий фінал просто неможливо повірити. Цього не може статися. Але я дуже боюся, що всі втрати будуть марними.

Мені страшно, що люди, які зараз роблять закупівлю яєць за ціною червоної ікри, так і залишаться при владі.

Мені страшно, що люди так і будуть перевзуватися і казати, що жертва гвалтівника сама винна. Хоча ще кілька місяців тому, коли Україна підписала якийсь стамбульський документ, сумлінно викладали дописи: як добре, що от тепер точно винний агресор. І довжина спідниці не має жодного значення.

Аж здригаюся, коли думаю, що люди, які ще вчора волали: гдє ви білі восємь лєт? Путін, ввєді уже бистрєє. От оці люди будуть розповідати, що бєс попутал – оні просто ашіблісь! І вони взагалі ні в чому не винні, а от їм зараз винні всі.

Я боюся, що мрії багатьох так і будуть здійснюватися. І в “карті мрій” посадовців буде позначка “виконано” навпроти рядка – заробити мільйон. Чомусь ніхто не спитав: а як саме посадовиця планувала його заробити, якщо бізнесу власного не має, а зарплатня фіксована?

Всі кажуть, що хочуть так, як в Сингапурі. Ви справді цього хочете? Готові, що більше “Кум нє порішає”? А якщо спробує, то йому прийде гаплик. І тому, з ким він вирішував. І вам також, бо це була ваша ідея – дати хабаря, а не йти правовим шляхом.

Отак сконає з півтисячі людей, і корупція зникне. Тоді буде як в Сінгапурі. Просто всі гадають, що трапилась магія. А насправді були жорсткі покарання для зловмисників. Не просто жорстокі, а несумісні із життям. Успіх країни вмитий кров’ю корупціонерів, наркодилерів та комуністів. Тепер в країні – економічне диво. І це прекрасно!

Я щаслива, що ЄС та США нарешті присилають аудит. Мені взагалі не зрозуміло, чого той аудит не прислали розом із першим траншем. Та я боюся, що ті перевіряючі подивляться на масштаб великого крадівництва, і вся допомога зупиниться. Бо ті гроші не про підтримку економіки, не про посилення армії, не про допомогу постраждалим. Це про нові автівки, багатомільйонний телемарафон, який нахєр нікому не потрібний, про відбудову доріг в країні, де точаться страшні бої.

Страхаюсь, що більша частина тих людей, які тікали від війни, більше ніколи не повернуться. Бо вже звикли, бо тепер комфортно, бо вивчили мову, бо верховенство права, бо корупція мізерна. І їхні чоловіки поїдуть також. До своїх родин. Подалі від понівеченої, розідраної війною та корупцією, країни. І разом з ними в інших державах залишиться майбутнє нашої.

Мені страшно, що всі ці “посадки” та зняття з посад – лише картинка. Що це й справді, як в анекдоті про бордель та ліжка. Чи може хтось крав, але не поділився. От його показово і розпинають. І знов жодних питань! Нікого не дивує, що від правосуддя потерпають маленькі люди, а їхнє керівництво ні до чого! Сидить собі із розумним обличчям і, як в тій клятій “нашій раші” – а кто ето сдєлал?

А ще мені страшно і соромно, бо тим, хто зараз віддає здоров’я, сили, молодість та життя, урізають платню і бонуси. Треба економити. На чужих життях, на чужих долях. А от на телемарафоні економити не треба. І це мені чомусь дуже нагадує сусідню агресивну країну. І від цього стає ще страшніше.

Боюся людей, які у заслуги та істинний патріотизм поставляють: не втік, вкрав небагато (хоча міг більше), розповідав якусь хєрню (але то дуже заспокоювало), тощо.

Мені справді страшно, що коли все закінчиться, на трон полізе те лайно, яке насправді нічого, окрім отримання власної вигоди, за весь час війни не зробило. І його оберуть…