Болівія. El Camino de la Muerte.

Болівія – дивовижна країна. В прямому сенсі. Тут є все. Різноманітна природа: пустеля, солончак, джунглі, ріки, озера, гори та вулкани. Корисні копалини: срібло, золото, напівдорогоцінне каміння, олово, мідь, цинк, свинець, вольфрам, вісмут, сірка, калій, бор. А ще газ та нафта. Окрім всього цого розмаїття, Болівія – найбагатша за вмістом літію.

Болівія – багатонаціональна країна. Домінуючою мовою є іспанська, але існують ще 36 мов корінних народів і вони також мають офіційний статус. Найбільш поширеними серед них є: кечуа, аймара та гуарані. Цікаво, що існують мови, які зараз майже зникли, але держава намагається зберегти мовний скарб і фінансує програми зі збереження мов і заохочує їх вивчання.

Болівія – країна, в якої немає моря. І країна, в якої в Конституції прописано, що Чилі відібрала в них узбережжя. Тож, на найвищому державному рівні зазначено – Болівія має офіційні претензії до сусідньої держави щодо територій.

До речі, про це я чула особисто від місцевих жителів. Проте вони це розповідали наче якусь гумореску, але насправді все дужесерйозно.

Та не всі сусіди Болівії – підступні загарбники. Країна має домовленість із Перу, в якій зазначено: Болівія може використовувати перуанський пляж довжиною в 5 кілометрів і шириною в 1 кілометр. Болівіанці не мають права вести там зовнішню комерційну діяльність чи зазіхати на териториальні води, проте розвивати внутрішній туризм можуть. Тож, трошки південніше за Перуанський порт Іло, Болівія має власний пляж.

Про Уюні я вже розповідала. Ла Пас – фантастичне місце і заслуговує на окрему розповідь. Про Болівіанську частину озера Тітікака я майже нічого не знаю, бо ми туди просто не доїхали. Тож, розповім про дивовижну туристичну пам’ятку, яка починається в Ла Пасі, закінчується в муніціпалітеті Короїко в провінції Юнгас. І сягає майже 80 кілометрів завдовжки.

Називається це місце – стара дорога до Юнгасу. Цей шлях відомий своєю надзвичайною небезпекою і високою концентрацією смертельних ДТП. До сьогодення стара дорога до Юнгасу входить до найбільш незбечних доріг світу.

В чому ж полягає небезпека? По-перше, дорога починається високо в горах і проходить по крутих схилах. Інколи дорожнє полотно сягає не більше 3 метрів завширшки. Ну, як дорожнє полотно? Це грунтова дорога з покриттям мілким камінням.

По-друге, цей шлях не має жодних огорож. Через складний клімат з дощами та туманами, значно погіршується видимість. А по-третє, гірські схили нестабільні, через що майже повсякчас щось обвалюється. Або зверху, або з-під коліс.

Окрім цього, це єдина дорога із лівостороннім рухом. Це було запроваджено для того, щоб водії на переїздах могли добре бачити край дороги. Адже, зазвичай, край цієї дороги – це прірва. На найнебезпечнійшій ділянці глибина цієї прірви сягає 800 метрів.

За законом, водій, який їхав вгору (у напрямку Ла-Паса), мав пріоритет перед тим, хто їхав вниз (у напрямку Лос-Юнгаса). Автівка, яка їхала вниз, повинна була зупинитися, коли інший транспортний засіб їхав вгору, щоб дати йому дорогу.

Та “Дорогою смерті” цей шлях названий не тільки через велику небезпечність. Частина цієї дороги була побудована працею парагвайських в’язнів під час війни в Чако в 1930-х роках. А отже, кількість загиблих на цьому шляху треба рахувати не тільки за кількістю аварій.

Колись ця дорога була часткою головної транспортної мережі Болівії. ЇЇ небезпека посилювалась через велике навантаження, зокрема автобусних і вандажних перевезень. Саме на цій дорозі сталося одне з найстрашніших ДТП – автобус зірвався у прірву, загинуло понад 100 людей. Це було однією з найкривавіших аварій всіх часів у Болівії. На теперішній час цей шлях закритий для автомобільного руху. Виключення існують тільки для місцевих жителів, до поселень яких немає жодних інших доріг.

Та все одно ця стара дорога не пустує. Наразі це один із найвідоміших гірських велосипедних маршрутів. Прихильники такого виду спорту з’їжджаються з усього світу, щоб похизуватися власним вмінням і отримати дозу адреналіну.

“Дорога смерті” є одним з найпопулярніших туристичних напрямків. Починається вона на висоті 3600 метрів над рівнем моря в Ла Пасі. Але велосипедні тури беруть свій початок ще вище. Відправна точка сягає 4650 метрів над рівнем моря і саме звідти розпочинається довгий, 64-кілометровий затяжний спуск.

Їхати перші кільканадцять кілометрів досить легко, бо ця путь добре заасфальтована і також спускається нижче й нижче. Проте далі, після невеличкого підйому, починається та сама грунтова дорога.

Цікаво, що той самий невеличкий підйом всі туристичні групи проїжджають не на велосипедах, а у автобусах. І справа зовсім не в тому, що велосипедисти – ледарі. Через висоту та гірську хворобу, непідготовані спеціально люди можуть почуватися дуже погано. Може дійти навіть до смертельного випадку. Гіди та тренери кажуть, що для адаптації ось до таких випробуваннь, необхідно готуватися не менше, ніж півроку.

Увесь спуск грунтовою дорогою край необхідно бути уважним та обережним. Міцно триматися за кермо, слідкувати за сигналами головного у команді та не намагатися викаблучуватися. Бо гори не вибачають неповажного ставлення. Зірватися в прірву на велосипеді не набагато краще, аніж звалитися туди у авті.

Крім того, всі гіди кажуть: раптом ви все ж таки звалились і вам пощастило, ви зачепилися за якісь чагарники і зависли, не намагайтеся врятуватися самостійно. Бо можна відчепитися і таки вбитися. Краще висіти і волати про допомогу. Спеціально навчені люди врятують вас швидко, якісно і (хочеться вірити) найбільш безпечним чином.

А ще не радять їхати тим, для кого велосипед не є звичним транспортним засобом. В цьому я переконалась доволі дивним чином. Ми познайомилися в Уюні з двома чарівними ірландками. Вони повинні були “осідлати” небезпечну дорогу днем пізніше за нас. В результаті – відпустка для пані завершилася завчасно. Одна з них зламала два ребра та ключицю.

Мені пощастило. Я обійшлася бер переламаних кісток. Навіть забоїв не було чи подряпин. Певно, це через те, що я не вмію кататися на велосипеді і взагалі проїхала весь шлях автобусом. Він, на моє щастя, також нікуди не впав. Але і по самій страшній дорозі їхав недовго. Адже після дощів був обвал і він не міг проїхати.

Цей обвал навіть велосипедисти не проїжджали, а проходили і проносили велосипеди. Тож, я насолоджувалась чарівними краєвидами у комфорті та безпеці.

Настрій попсували хіба що мухи. Які згризли мої ноги так тихо й непомітно, що відчуватися всі ці укуси почали вже пізніше. Чухалося так, що словами не передати. Ну, і виглядало жахливо.

Не будьте такими, як я. Якщо вам сказали – беріть репеленти, не нехтуйте порадами тих, хто знає точно, що і як.

Та все ж таки, що саме тягне сотні людей на цю дорогу? Чарівні краєвиди.

Гори з неймовірними скелями, широкі водоспади та швидкоплинні тумани. Все це притягує неймовірно і зачаровує.