Буденність

Рутина. Кожен ранок починається з перегляду новин. Де б територіально не знаходився. Спочатку зі своїх, потім ворожими продовжуєш (бо треба знати, що в тих головах коїться).

Порадієш за Бєлгород, потанцюєш за здоровʼя РДК і їхнє взяття села на росії. Підіймеш келих імбірного елю за «москоу-сіті» та всілякі нафтобази чи склади зі зброєю. Порахуєш втрати і трішечки порадієш. Не по людськи? А хіба вони вважають нас за людей? Тож якось переживемо «расчєловєчіваніє».

Подивишся, як «сита та багата» русня поцупила 35 кілограмів цукру, варення, чаїв та одноразових шампунів. Порадієш за людей, бо певно в них дім — повна чаша, а все це таке, «в поєздє пакушаць».

Ще раз зазирнеш у новини. Подивишся статистику. Поряд з нею, в тій самій стрічці, дивишся на могутніх красенів, що яскраво посміхаються. Востаннє. Некролог за некрологом. Статистика не радує, бо чудово розумієш вартість. Трошки легше стає на серці, бо дописи памʼяті публікують друзі. Раз пишуть, раз онлайн, значить живі. Сподіваєшся, що так буде й надалі.

Пʼєш каву. Читаєш, які саме «воєнниє целі» розбила за ніч русня. Багатоповерхівку, відділення в лікарні, давно покинуту будівлю. Загиблі, поранені, зруйновані зсередини та ззовні. Це дуже страшно. Але найстрашніше, що вже не дивуєшся. Ще одна звична реакція: ці потвори знову луплять по мирних жителях. Хіба це якась дивина чи новина? Вони тільки з простими людьми воювати й вміють.

Читаєш, як десь на Львівщині згнила купа гуманітарки. Про квартири та машини військкомів. Про розпил бюджету, про нецільове використання допомоги із-за кордону. Про «перевзування» в польоті. Дивишся на героїчні фото негероїв. Про якісь дивні вимоги та недоцільний сарказм. Огидно й страшно. Страшно, що допомога припиниться. Не тому, що набридло, а тому, що немає совісті в отримувачах допомоги.

А потім дивишся навкруги. Як діти пишуть листи вдячності військовим, як дівчата обрізають коси і продають їх, щоб задонатити на ЗСУ. Як підлітки майструють нові дрони. Як поранені бійці на реабілітації з протезами підкорюють гори. Як британець дідусь крадькома витирає сльози, коли чує, що ти з України. Як жіночка з США купує тобі сидр і каже: факен путін. Як метро в Кіото збирає гроші на підтримку українців, а вулиці Осаки, Мюнхена, Амстердаму, Торонто та Дубліна майорять українськими прапорами.

І розумієш. Все буде добре. З такою підтримкою, з такою молоддю, з такими дітками, з такими воїнами, з такими нами.