Дахау

Чи відчуваєте ви місця сили? Намолені місця, старі капища та церкви? Як саме він почуваєтеся, коли заходите всередину?

Я завжди відчуваю щось. Якщо це і справді місце сили (добра для мене), то відчуваю якесь піднесення. Натхнення та бажання сміятися. Якщо ж це щось з важкою історією, то відчуваю смуток та тугу.

Я можу плакати в костьолі від захвату. Бо фрески чарівні, а хорові співи торкають не тільки серце, а й саму душу.

Сьогодні я плакала, мовчки, без жодного звуку. Сьогодні я відчула на собі, що таке – панічна атака. Коли ти не можеш вдихнути. І видихнути ти теж не можеш. Ти відчуваєш нестерпний біль. В грудях, в серці, в самому своєму єстві. Ти відчуваєш біль тисячів закатованих людей одночасно. І це нестерпно.

А потім я сиділа на лавочці в маленькій католицький каплиці, сльози знову душили мене і я промовляла до того, хто наче живе на небі та має підтримувати людей.

– Я не знаю напевно, чи ти існуєш. Але стільки людей вірять, що ти є. Щось там, у всесвіті просто повинне бути!!! За що ти таке коїш із своїми дітьми? Чи люди насправді повинні вмирати таким чином? Який саме урок повинне винести людство через катування, гвалтування, знущання? Ти, хто б не був на небі. Ісус чи Аллах. Може, просто Всесвіт. Але чуєш, досить! Я прошу тебе про одне. Хай ті, хто зараз катують та гвалтують жінок в Україні житимуть довго. Так довго, щоб змогли сповна відчути цей біль, жах та страждання. Щоб бачили, як помирають від болю та люті їх діти та діти їх дітей. Ці кожну мить усвідомлювали – страждання їх нащадків, то їх провина.

Сльози гарячим потіком лилися по щоках. Повітря в легенях скінчилося. Хотілося вити, наче поранений звір. Наче мати, що втратила дитину. Було важко та боляче. Проте це було майже в кінці. Неподалік від крематорію та газових камер.

Перше, що мене вразило, це величезна кількість молодиків, що приїхали до Дахау на екскурсію. Наче вся молодь Германії, у святковий вихідний, кинула справи та направилася до історичного місця.

Спочатку я взагалі не зрозуміла, куди я приїхала та навіщо. Тішило те, що вхід вільний і музей працює лише з одним вихідним на рік – 24 ого грудня. Проте “головна алея” виявилася не головною, а просто шляхом до найважливішого.

Кожен в’язень починав свій нелегкий шлях з пропускного пункту Юрхаус. Ці ворота були розташовані поміж тобором в’язнів та табором СС. Так й історичний меморіал починається саме з цих воріт.

Не знаю, як в кого, а в мене був страх. Мені здавалося, що як тільки я увійду. Як тільки переступлю крізь ці ворота, то двері закриються, наче в мишоловці. Саме з цієї миті стало страшно. Стало важко дихати.

Сам табор був заснований 22 березня 1933 року. І спочатку мав значення як в’язниця. Туди звозили людей, які спотворювали арійську расу. Тож ті, хто не підтримував нацистський рух, повії та наркомани або гомосексуалісти були основним контингентом. В той час ще були люди, які через деякий час, після “перевиховання”, могли вийти з цієї в’язниці та продовжити нормальне життя.

З часом в’язниця перетворилася на концентраційний табор. “Дахау” – був показовим табором. Саме в ньому опрацьовували схеми психологічного та фізичного насилля, розроблялася система покарань тощо. Табор вважався еталоном для будування подібних закладів.

Всі ці розробки проводив Теодор Айке. Саме він розробив систему концентраційних таборів у нацистській Німеччині. Саме його авторству належить схема передачі функцій наглядачів ув’язненим. Зазвичай нові наглядачі були більш нещадними, аніж німецькі солдати.

Окрім покарань та знущань була ще й безоплатна праця. Частина працювала на платнаціях із лікарськми рослинами. Інші – на промислових підприємствах.

Усі жахіття про досліди на людях, що показують у фантастичних фільмах, все це було у “Дахау”. Вплив тиску на стан людини, строк життя при надмірному охолодженні чи при ураженні малярією.

Про концентраційні табори знято безліч художніх та документальних фільмів. Написано тисячі книг. Намальовано багацько картин, заспівано достатньо пісень та складено віршів. Але цей жах, цю бизвіхідь, неможливо передати.

У 1945ому році на території табору нараховувалося 34 бараки, в кожному з яких було не менше половини тисячі ув’язнених. А до 1943 року в Дахау були тільки чоловіки. Проте, часи змінювалися, почали привозити і жінок.

Серед експонатів можна побачити безліч всього. Кишенькові годинники, прикраси та приладдя для гоління. Але мене найбільше вразили золоті зуби.

Про все це можна розповідати годинами, дивитися та читати купу фільмів та літератури. Можна приїхати та побачити на власні очі. І все це – вплив на психіку. Тож, свою розповідь я закінчую і додаю декілька фото.