День

Мій дід, який воював у 2й світовій, ніколи про це не розповідав. Навіть коли його запитували свої. Навіть в той час, як до “вєтєрана і побєдітєля” приходила купка піонерів з натхненними обличчями і з нетерпінням очікувала на героїчні розповіді. Їх не було. Дідусь мовчав, а бабця крила його матюками, бо ображав дітей тою відлюдківатістью.

Тож, як бачу святкування спадкоємцями Вєлікой Пабєди, очі кровоточать. Соромно, огидно, є купа питань.

Перш за все, мені не ясно, чому люди присвоюють собі чужі заслуги? Навіть якщо не колупатись в хроніках, не розбиратися з ленд-лізом, не враховувати альянси та інше, то все одно, це була – світова!!! війна. Її не закінчив лишень СРСР. Як би не хотілося б того сучасним росіянам.

Друге. Теж про чуже. Окєй, дєди воєвалі. В когось вже прадіди. В деяких навіть прапрадіди. Яке відношення до всього цього маєте ви? Ви не є переможцями, ви не є спадкоємцями. Вся ваша заслуга – це народитися в мирний час. Та й то ваші батьки впорались самостійно. Задля цього миру ви нічого самі не зробили. Це не хрущовка в Митіщах і навіть не Лада-Гранта, це спадком не є.

Колись, як була ще дитиною, все сприймалось наче калейдоскоп яскравих подій і привід покататся на різноманітних каруселях та пожерти морозива. От, в один із таких майських святкових днів, я зі своїм юним племінником зібралась до місцевого парку розваг. Мати мені вже грошей дала, ми прийшли ще до племінникового батька. Той, із властивим йому гумором, поцікавився: чому це на день перемоги треба давати кошти тому, хто до цієї самої перемоги відношення не має жодного?

Фінал сєй басні: зараз важко знайти більш попечену на Вєлікой Пабєдє людину, ніж той батько. Він уж точно має до перемоги 1945 року пряме відношення.

Третє. Огидно, що з дня жалоби та пам’яті зробили шабаш та кунст-камеру. Гладкі тьотки в пєлотках, голі пєлоткі в пєлотках, якісь пришелепкуваті в платтях з георгієвських стрічок, діти в військових костюмах, всюди червоні прапори, марші, паради, патріотична музика. Ветерани, яких залишились одиниці і про яких згадують один раз на рік. І це не є поодинокими випадками, це глобально, часто на державному рівні (окрім голих пєлоток в пєлотках). От і виходить не свято, а гімно на лопаті.

Огидно, що люди, яким нема чим пишатися в сьогоденні, витягають із чуланів чуже і не за розміром, приміряють на себе і вважають, що так і треба, і це вже вони самі, своїми руками. Це наче дівчина в костюмі медсестри із сексшопу намагається асистентувати кардіохірургу.

P.S. Доречі, якщо мова йде про світову війну, то вона скінчилась 2 вересня 1945. Живіть тепер з цим.