Хай живе надія

Весь час мені намагаються відкрити очі, бо я нічого не розумію. Особливо не вистачає в мене розуму зрозуміти, як саме наді мною знущалися кляті бендерівці. Як погрожували вирвати язик та називали селючкою, бо всі продвинуті чувіхи повинні спілкуватися інакше.

Так от. В часи мого щасливого студентства я співала у фольклорному ансамблі. Звісно, співали ми українські пісні. Були в нас простенькі костюми, які завгосп берегла сильніше за найцінніші скарби. А ще були насмішки від чотирьох курсів всіх факультетів. Бо українське, то не в тренді. Бо українське, то з села і тільки для селюків.

Попередній ансамбль, так як ми, не потерпав. Вони були старші, в них був крутий педагог з вокалу, а ще вони несли себе так, що всі злі слова застрягали в писках насмішників.

Ми ж знущань напилися вдосталь. Нам в спину співали спотворені, понівечені рядки з пісень. І я б навіть могла зрозуміти, бо в сучасному світі пісня “Від Києва до Лубень насіяла конопель” звучить неоднозначно, а в молоді взагалі викликає приступи неконтрольованого реготу. Але це зовсім не привід знущатися над людьми.

Щоправда, коли ми заспівали “Чарівну скрипку”, від нас вічепилися. Не тому, що вона не зовсім народна. Тому що вона настільки складна, що захлинувся навіть найжорстокіший рот.

А перелом стався після “Хай живе надія” Ірини Білик. А ми її ще так круто заспівали, що дехто вирішив – під фанєру. Цю пісню разом з нами співали всі. Після фурору ми нарешті змогли видихнути та співати все, що забажається.

Тож… Коли мені розповідають, як мені, російськомовній, було важко, то хочеться погодитися. Адже і не посперечаєшся, бо співати українські пісні там, де роками розповідають, що все українське – лайно, дуже важко.