Кіто. Сучасне.

За даними 2019 року, в Кіто проживає близько 2 мільйонів людей, якщо враховувати агломерацію, то 2,7 мільйона. Хоча, за загальним враженням, кількість населення значно більша. Бо з будь якого оглядового майданчика місто здається неосяжним. Всі пагроби щільно обліплені забудовою.

Швиденько проїхатися не вийде, трафік на дорогах шалений. Та ще й ті гірськи серпантини! Вони самі по собі – витвори мистецтва. Можете їхати собі, нікого не чіпати, дивитися у вікно на низенькі будівлі і раптом… міст над смарагдовою прірвою.

Що мене вразило ще в цих дорогах, так це захисні споруди. В жодному місті, в жодній країні я не бачила, щоб заливали бетоном або затягували сіткою цілі гори!

Або ще так.

Можливо, це через доволі високу сейсмічну активність. Після кожного землетрусу або виверження вулкану ремонтувати дороги раз за разом? Нащо? Можна один раз зробити надійно.

Майже всі дивились “Орла та решку” або “Світ навиворіт”. Саме в Еквадорі, поблизу Кіто, розташований той самий “Центр світу”.

Це не просто пам’ятник, це цілий музейний комплекс. Можна зайти в планетарій. Або проїхатися в потязі навколо всієї території комплексу. Відвідати смішних та поважних лам. Купити собі безліч сувенірів. Завітати до автентичного міні-селища і познайомитися із побутом індіанців.

Чи скуштувати місцеву їжу. Вегетаріанцям та тим, кому просто “шкода”, пропоную швиденько перекрутити стрічку, бо далі буде страшне.

Стародавні і не тільки еквадорці їдять морських свинок. Цих тваринок почали розводити в домашніх умовах ще в п’ятому тисячолітті до нашої ери. І на мові індіанців кечуа вони звуться “coy”.

Сьогодні також можна знайти це м’ясо в деяких рестораціях. На смак дивно. Щось середнє між качкою та перепілкою. Непогано, але вдруге б я не їла.

Окрім гастрономічних збочень, можна розважатися різними експериментами. Наприклад, прямо як у відомих телепередачах, можна встановити яйце на цвях. Воно дійсно працює! Стіл із цвяхами та яйцями стоїть якраз на жовтій лінії. Саме вона позначає екватор. Цікаво, що насправді екватор проходить на 240 метрів далі. Але воно все одно працює.

Побавитись із водою – хто не знає, в різних півкулях вона зливається в різні боки – не вийшло. В кранах не було води.

Головним же експонатом є пам’ятник 30 метрів заввишки. Форма в нього пірамідальна, а наверху розміщена куля, яка має діаметр 4,5 метрів та важить близько 5 тонн.

Також цей монумент облаштований оглядовим майданчиком. Є ліфт. але він тільки для людей з обмеженими можливостями. Ті, хто взмозі пертися по сходах самостійно, по дорозі побачать експозиції із індіанським одягом, елементами побуту, тощо.

Не можу сказати, що з оглядового майданчику відкривається якийсь дивовижний краєвид, бо навколо гори, а сам пам’ятник встановлений в долині. Тож, нічого особливого.

Задля заохочення більшої кількості туристів, в Кіто було побудовано фунікулер “TeleferiQo”. Його нижня станція розташована на висоті 2950 метрів. А верхня – 4050 метрів. Шлях займає 18 хвилин і в сонячну погоду вид відкривається дивовижний.

Біля верхньої станції фунікулеру є кілька оглядових майданчиків. Також ще є пішоходний маршрут. Він доволі довгий із великою кількістю підйомів. Просто повірте, на висоті 4021 метр навіть просто дихати важко – ти наче дихаєш не повними грудями, вдихаєш, але тобі весь час замало. А коли ти лізеш вгору, то взагалі починаєш задихатись на перших же кроках.

Тим сумніше дивитися на місцевих жіночок похилого віку, які звикли до подібної висоти і для них така пригода – звична прогулянка, променад. Ми ж перлися захекані та змоклі. Але краєвиди того варті!

Звісно, все зроблено задля відвідувачів. Можна перекусити, попити кави, сфотографуватися з ламами чи прокатитись на конячці.

Був навіть спеціальний ігровий майданчик для собак! А ще є гойдалки “доторкнись до хмар”. Але було сонячно та безхмарно, а ще хлопців 20 місцевих міцно їх окупували – не підберешся.

Порада, навіть якщо це не в Еквадорі: зручне взуття, вода, сонцезахисний крем потрібно мати обов’язково.

А на фунікулер приходити якомога раніше. По-перше, не така спека. А по-друге, значно менше людей.

Ще однією вичначною пам’яткою є місцевий зоопарк. Як і більшість подібних закладів в Південній Америці, це не звичайне місце. Це скоріше притулок для тварин, де їх лікують та тримають до одужання та можливості відпустити їх у природнє місце проживання. Деякі тварини більше не можуть жити самостійно, таких залишають жити в притулку.

Тварин небагато. На вході нас попередили про нових “мешканців” – тапіра та крокодила. Із старожилів були леви, ягуари,страуси, мавпи, кондори, різні папуги та тукани, кабани, олені та всесвітньо відомі галапагоські черепахи.

Котики залишаються завжди котиками, навіть якщо вони велетенські. Мавпами нас після Індії важко здивувати, а оленями після національних парків Шрі Ланки. А от черепахи… Такі чудернацькі! Кремезні, повільні та спокійні. Справжні майстри медитації.

Доречі, в Кіто один з найбільших парків аттракціонів в світі. Ми туди, щоправда, не потрапили. Замало часу. Та й в нас був такий водій, що після поїздки з ним будь яка гойдалка – дитяча забавка. Як вийшла з машини, то промайнула одна думка: дякую, що жива.

І це, що найцікавіше, місцева особливість. В Кіто водії всі якість здичавілі. Ми до цього думали, що Азія – винос мізків, але ні. В Азії швидкості маленькі, а в Еквадорі вони носяться, наче навіжені.

Не знаю як ви, а от я чомусь вважала, якщо це Еквадор, екватор, то повинно бути спекотно. Так, на узбережжі дійсно спека, але Кіто – високо в горах, середня річна температура максімум + 19 С. І якщо вдень ще може бути спека, то вночі доволі прохолодно. Спочатку це дуже дивує. Бо очікування – реальність не збігаються від слова зовсім.