Мачу-Пікчу
Наша екскурсія до чергового нового дива світу почалась з того, що про нас забули. Ми прийшли до місця збору, але там нікого не було, на дверях висів величезний замок і як зв’язатися з організаторами ми не знали.
Допомогло те, що в Перу, як і в багатьох країнах Південної Америки, кожна вулиця відповідає за щось одне. Наприклад, є вулиця тільки із хлібними магазинами, чи із весільним вбранням, або з велосипедами чи люстрами. На вулиці, звідки нас повинні були забрати, були туристичні агенції. Якимось дивом добра жінка видзвонила нашого туристичного оператора і все закрутилось.
Нам надали індивідуальний трансфер до певного місця, раз вже автобус нас не забрав. І мені здається, що то на краще. Бо їхали ми з водієм-гонщиком по мальовничим серпантинам, дивились на скажених людей із гірськими велосипедами, що лізли по снігу на височінь, насолоджувались місцевою музикою та ні від кого не залежали.
Частина доріг ще будувалась і було дуже страшно! Бо все, що ти серед пилу можеш побачити, це знак «обережно, дорога осипається» та «прірва глибиною 200 метрів». До всього цього, за всі чотири години шляху, нас не обігнала жодна машина. Обганяли тільки ми.
Трошки для розуміння. До Мачу-Пікчу можна дістатися кількома способами. На потязі по одному із найкрасивіших залізничних маршрутів. Це дорого, але справді красиво та легко. Ви сідаєте собі на потяг прямо в Куско і десь години через 3-4 вже на місці.
А можна економно. Вас довозять до певної стоянки і звідти ви йдете пішки 10 кілометрів. Підйом там тільки спочатку і в самому кінці. Проте пертися по камінню три години вздовж залізничної колії справді важко. Десь на середині шляху наплічник здається набитим цеглою. Цукерки з кокою не дають бажаної енергії, і ти починаєш розуміти, що треба не цукерки, а кущі прямо із землею жерти.
Коротше, якщо ви не практикуєте довгі прогулянки по пересічній місцевості, то краще їхати на потязі. Задоволення більше. Ми повинні були йти пішки. Спочатку туди, потім назад. Назад ми їхали.
Хоча дорога дуже гарна. Це не та залізниця, якою добираються з Куско. Та тим не менш, краєвиди нереально дивовижні! Скелі, гірські річки, джунглі. Дуже яскраво! І людей йде багато. Тобто, вам не доведеться самотньо вештатися тропічними лісами.
Десь через три години ми дійшли до перуанського варіанту Буковелю — поселення Гарячі Води. Це невеличке містечко, в якому купа готелів, ресторацій, туристичних агенцій та сувенірних магазинів. А ще є міські термальні купальні, і в них справді круто. Все в містечку облаштовано так, щоб турист відчував себе комфортно і витратив купу грошей.
Та саме славетне місто Мачу-Пікчу знаходиться вище. Тут теж є кілька опцій. Можна прокинутись раненько, вийти з готелю о п’ятій ранку, лізти дві години високими кам’яними сходинками. Потім ще лізти наверх, вже до самого Мачу-Пікчу, але в порівнянні з вранішнім підйомом — то дитяча забавка.
А можна спати собі, як багатий грінго, а потім сісти в автобус за 12 баксів в один бік і приїхати до самого головного входу. Там ще трошки піднятися повільним кроком тою самою «дитячою забавкою» і насолоджуватися краєвидами та багатою історією. Це допоможе бути не таким захеканим, як ті, хто пройшов пішки весь шлях.
Приготуйтеся до відкриттів! По-перше, інки — це не плем’я і не якась народність. Інками називали королів індіанців та їх знать. Сама ж Імперія Інків складалась з чотирьох провінцій, що були об’єднані в єдину державу і проіснувала відносно недовго з 1438 по1533 рік.
Доречі, володарі влади дуже серйозно відносились до чистоти крові та наслідування і зазвичай дружинами правителів ставали їх рідні сестри.
В імперії була розповсюджена вузликова писемність — кіпу. Деякі вчені кажуть, що візерунки на одязі, килимах та стінах теж мали статус писемності, але доказів цього поки що не знайдено.
Тільки вдумайтесь в це! В той час, як в Європі засновувались університети, у Південній америці місцеві використовували вузли для передачі інйормації! Здається, це мене найбільше вразило.
Щодо самого Мачу-Пікчу. Десь близько 1450 року був побудований міський комплекс з розкішними (принаймні, розкішними для того часу) житловими будівлями та храмами. Немає відомостей, як насправді називалось це поселення. Мачу-Пікчу — це, можна сказати, сучасна назва. І в перекладі з кечуа означає «стара гора».
Хто б що не казав, але це місто не було зачиненим від всього світу. Немає жодних доказів, що це було таємне місто володарів інків. До міста були прокладені вісім доріг, що вказує як раз на його доступність.
До Мачу-Пікчу конкістадори так і не дійшли. І їх можна зрозуміти, бо пертися так високо не зрозуміло навіщо. Проте після остаточного встановлення іспанської влади, місто почало «вмирати» само собою. Дороги, гроші та люди почали йти іншими шляхами. Розвивати цей напрям нова влада не стала. Щоправда, сільське господарство не зупинилось, але колишніх масштабів вже не мало.
Багато хто каже, що на сотні років про Мачу-Пікчу забули. Та почали знаходитись відомості, що неподалік старовинного міста працювали гірничодобувні компанії. Наразі йде розслідування, бо наче під вивіскою однієї з таких компаній, працювали копателі стародавніх артефактів. Як би не було, але Мачу-Пікчу вказували на гірничо-розвідувальних картах у 19 сторіччі. Тож, місто не було таким вже забутим, як про це казали ще кілька років тому.
Є легенда, що Мачу-Пікчу відкрили випадково, побачивши руїни міста з літака. Але насправді про Мачу-Пікчу дізнались завдяки місцевим фермерам.
В 1902 році Аґустін Лісарраґа, фермер з Куско, разом із друзями дістався Мачу-Пікчу і навіть залишив написи на стінах. Що саме він там робив досі ніхто не знає, бо його діяльність не досліджена. Але саме завдяки йому та байкам, що розповсюджували місцеві про нього, про Мачу-Пікчу дізнався американський науковець Хірам Бінгем III.
Ця видатна людина зібрала експедицію, до складу якої входили тогочасний землевласник та сержант перуанської цивільної гвардії. Уявіть собі їхнє здивування, коли виявилось, що в Мачу-Пікчу живуть люди. Так, це лише кілька сімей, але тим не менш. Вони займалися городництвом на стародавніх терасах і пояснювали своє проживання в цьому місці тим, що тут, на височині, їх ніхто не чіпає із податками, непроханими порадами або службою в армії.
Хірам Бінгем був настільки вражений побаченим, що домовився, щоб під егідою Єльського університету, Національного географічного товариства та уряду Перу, розпочалося наукове дослідження стародавнього міста.
Світ дізнався про Мачу-Пікчу в 1913 році, коли про нього вийшла стаття в журналі «National Geographic». Якщо дивитись прискіпливо, то Хірам Бінгем не відкрив Мачу-Пікчу у класичному вигляді. Проте саме він наполягав на величезній історичній та культурній цінності давніх руїн.
До Списку всесвітньої спадщини Мачу-Пікчу внесли у 1983 році. 7 липня 2007 року Мачу-Пікчу був названий одним з переможців у списку нових чудес світу.
На сьогоднішній день Мачу-Пікчу нараховує близько 172 будівель і займає площу довжиною 530 метрів і шириною біля 200 метрів. Місто чітко розподілене на дві зони. Одна — саме місто, де й жили містяни та де проходили релігійні та громадські заходи, а друга — сільськогосподарська, облаштована купою терас.
Цікаво, хоч в стародавньому місті не знали, що таке колесо, проте мали пошту, водогін, брама мала внутрішній запірний механізм. Місто побудоване таким чином, що під час землетрусів не руйнувалось. Завдяки спостереженням за сонцем та місяцем, календар жителів Мачу-Пікчу складався з тринадцяти місяців, пори років в них змінювались згідно сонцестоянням.
На території міста розташовані королівська резиденція, храм Сонця, піраміда Інтіуатана, священна скеля, комплекс «будинок обраних жінок», храм Кондору та сходи фонтанів. Саме завдяки останнім у місті була вода.
Екскурсія цим археологічним комплексом може проходити чотирма різними маршрутами. За додаткову платню можна придбати квиток і піднятися на сусідню гору Уайна-Пікчу (Нова гора) і подивитися на Мачу-Пікчу з висоти політу кондора. Ми мали квитки, але не пішли. Бо по крутим і роздовбаним сходам треба було лізти вгору майже три години. Тих краєвидів, що відкривалися вже, нам було достатньо.
На одній з терас закоханий парубок зробив пропозицію своїй дівчині. І це теж одне з найромантичніших видовищ.
Насправді, Мачу-Пікчу — це дуже красиво. Ми потрапили якраз на схід сонця і в цю мить хотілося сміятися та плакати одночасно. Бо вдавалось, що це справді народження нового дня та нового світу. На мою думку, відвідувати Мачу-Пікчу вранці — ідеальний варіант.