Музично-книжкове

Якимсь дивом мені потрапило на очі розслідування про Кісельова, мразюки з російського телебачення. І раптово з’ясувалося, що він колись був відсторонений від ефірів, бо відмовлявся розповідати те, що зручно владі. І топив за правду, волю та чесність.

Мабуть, молодий та зелений був. Нині гроші не мають аромату. Можна розповідати все, за що платять. І яка різниця, що він частково жив в Україні, вдягав вишиванки та навіть працював на українському телебаченні.

“Коктебель Джаз фестиваль” виявився також його проектом. Ніколи б не подумала, що скажу таке, але… Слава Іссу, що за весь час проведення жодного разу не потрапила. Хоч і завжди мріяла.

Але розмова сьогодні не про цього перевзуна та зрадника. Поговоримо як раз про культуру. Вже деякий час на просторах інтернету частина людей жахається, дивлячись перелік найпопулярніших пісень в Україні. А ще раніше всі поділилися на два табори: чи читати Буніна або Бродського, чи спалити їх до дідька. І стільки сварок було з цього приводу.

Я хайпанути не встигла. Та й власної думки не мала. Для неї мені знадобився час. Багато часу.

Мій плейлист наче самостійно очистився від російськомовних пісень. Спочатку додавалися нові українські пісні. Їх завжди було багато, а тепер просто величезна купа. Є де розгулятися! В усіх стилях, в різноманітних аранжуваннях, з казковим вокалом чи без, але багато і якісно. От і додавалися вони наче самі по собі, потім російськомовні пісні почали перемикатися. І коли я зрозуміла, що третину я просто не слухаю, а перемикаю, то все повидаляла. Більше не треба. Навіщо займають чуже місце?

Яка різниця, що там співають Ані Лорак чи губата Лобода? Чи має значення, скільки вони мають октав та який там діапазон? Більше не лунають “Молодиє вєтра”, і полькіна “Колискова” теж на свалці.

Така ж сама історія з книжками. Що правда, в боротьбі вподобаннь з патріотизмом поки що ніхто не переміг. І мені не соромно. В мене є справді улюблені автори, від яких я поки не можу, та й не хочу відмовлятися. Але є декілька але…

Є в мене кілька улюблених письменників, яких я вважаю якщо не геніями, то надзвичайно талановитими. Наприклад, Лукьяненко. Гадаю, що про нього чули майже всі. Його “Нічна варта” та “Денна варта” дуже впізнавані. Екранізації – чи не найкращі адаптації.

Проте, не вартами єдиними. Він дуже круто пише. Його світи неймовірні. Відкриваєш першу сторінку і випадаєш із реального життя до самого напису “Кінець”. Але його геніальність зовсім не перекриває те, що він мудень та запроданець. Його любили мільйони. А я просто обожнювала. Та тепер хочеться десь тихенько блюванути, коли бачу його або щось про нього чую. І вже взагалі не важливо, як і що він пише, бо за його словами “України ніколи не існувало”. Ну, так то й так, Сергійка Лукьяненка теж не існує. Та й чорти з ним. Є кого читати.

Мало хто знає, що більша частина моїх висловів, то КВН та Бушков. Особливо Бушков. Є в нього твори, з яких я знаю майже дослівно не абзаци, глави. Перехідний вік пройшов з його книжками. Я плакала, сміялася, збуджувалася чи боялася виходити на вулицю. І все це він.

А от кілька днів тому, обираючи літературу на ніч, із огидою пролистала його твори в своїй електронній книзі. Так, вони там ще є, з минулого життя. Лише декілька, найулюбленіші. Але я більше не можу його читати. Сашко теж десь покривається пилом на полицях. І файли зникнуть самі собою, як і пісні з плейлиста.

І все це не з принципу. Я роблю це не тому, бо зараз такі часи і обов’язково треба бути проти чи когось ненавидіти. Якби я хотіла читати чи слухати щось, ніхто б навіть не дізнався, що там в моєму кінделі і хто грає в моєму навушнику. Я в прямому сенсі не можу цього робити фізично. Все моє тіло проти. Наче воно більш патріотичне, ніж думки.

І взагалі не хочеться нічого, що якось пов’язано з країною-терористом. І російської мови не хочеться. Щоб навіть подумки ніхто не міг асоціювати мене із росією.

В російських книгах велика цінність. Розбиваючи нашу інфраструктуру, русня наче підштовхує палити підручники з російської літератури. А кажуть, що література не зігріє.