Обережно, діти!
Не знаю, багато людей чи ні, але все одно замислюються: рано чи пізно ми переможемо. Що далі? Взагалі, як жити? Що треба робити і куди рухатися?
Мені страшно. Навіть не тому, що порозкрадають всі репарації, попилять бюджети, вкладуть все в зовсім не те чи повилізає “героїчне” лайно та сунеться до корита. Я боюся звичайних людей. Тих, хто кричав: путін, введи військо. Тих, хто зраджував своїх сусідей, коліжанок чи родичів, видаваючи їх проукраїнську позицію.
Навіть не сумніваюся, що майже ніхто не зірветься та не поїде до прекрасної рашки. Більша частина взагалі прямо у стрибку перевзується і голосніше за всіх волатиме, що от вони так точно завжди за рідну неньку! А що, є сумніви? То їх змусили. І де ви були вісім років? Ой всьо!
Але страшніше за все для мене те, що трапилося з дітьми. Ясна річ, що війна – це травма. Невинні жертви – трагедія. Діти не повинні цього бачити. І вмирати вони теж не повинні. Проте, вони гинуть, отримують поранення. Фізичні та душевні. І це – справжній жах.
Та уявіть собі хоч на хвилинку тих дітлахів, котрим було 5 років на початку війни. Чи менше, чи трохи більше. Вони вирісли в усьому цьому. Тепер це вже дорослі особистості. Значно старші, із власним уявленням про світ взагалі і про життя.
Чому їх навчали весь цей час? Хіба тому, росія ввела війська і понівечила мирне життя? Зруйнувала долі, розділила родини, вбила тисячі, катувала, гвалтувала, винищувала? Авжеж ні!
Що робити, коли доросла дитина каже: не хочу їхати навчатися в іншу країну, бо там усі вороги. Я буду навчатися тут, у Луганську, бо тут майбутнє, а ви там всі помрете. І зробите з мене гея! А тут скрєпи, комунізм та релігія.
Ця маленька людина ще нічого в своєму житті не бачила. Їй нема з чим порівнювати. Вона навіть не усвідомлює, що її атестат чи диплом нікому не потрібний. Його не визнають в жодній країні. Навіть на росії їх здебільшего треба підтверджувати. Звісно, можна нікуди не їхати. Бо де народився, там і згодився.
Так і що робити? Яке майбутнє чекає? Працювати майже ніде. Шахти затоплені, заводи вивезені “рятівниками” ще у 2014 році у фурах “Гуманітарна допомога”.
А що сіють цим дітям в голови вчителі? Який рівень освіти? Про що йде мова на загальноосвітніх курсах? Це не філософське питання. Я зацікавилася і в мене трохи очі закровіли…
Тож. Юнармія. Форма, військовий крок, гасла, банти, берети, прапори. Комуністичні пісні. Конкурси зі збирання зброї в школах. Святкування радянських свят, мішанина з релігії та атеїзму – серп та молот на фоні Казанської Богоматері. Окреме свято – день народження винуватця всіх їхніх проблем.
Врешті-решт, головне жахіття війни та довгої окупації – понівечена свідомість. Будинки відбудують, дороги підлатають, інфраструктуру полагодять. А от душі… Це так просто не пройде. Скільки часу знадобиться людям, щоб звикнути до нових реалій? Через скільки років до ще недавніх дітей почне доходити, що ніхто не бажає їм смерті, та й раніше не бажал. Що за межами рідного містечка є великий світ. І він не ворожий!
То що далі?