Останнє бажання
Їй не потрібний швейцар, щоб увійти. Двері відчинені і цього достатньо. Вона наче просочилася між двома важкими стулками до крамниці. Легка, невимовно граційна. Хотілося потягтися і позіхнути. Та справжня леді собі такого не дозволяє. Хоча, може трошки з годом…
Погляд пробігся по дерев’яним панелям на стінах, легкому тюлі на вікнах та стародавніх вагах. Так було, коли в своєму дитинстві сюди приходила мати. Так є зараз і, скоріш за все, нічого не зміниться, як сюди приходитимуть вже її діти.
Та в цю мить ніщо не мало жодного значення. Вона прикрила повіки і прислухалась до своїх відчуттів. Весь торгівельний зал був просочений ароматами спецій, копченостей та яскравих соусів. Різко розплющила очі, наче вже остаточно щось для себе вирішила. Погляд вперився у великий шмат ковбаси.
Він висів, вбраний у шар білої благородної плісняви і мав такий аромат, що паморочилося в голові. Вона уявляла, як встромить свої зубки в цей апетитний кусень і це буде наче вибух. Легка гірчинка плісняви, різкий аромат перцю і вагомий, ні з чим не зрівняний смак індички. Рот наповнився слиною і вона важко проковтнула.
За спиною гримнули дверима і вона відійшла з проходу. То був зовсім не той, на кого вона чекала. Якась маленька бабуся у кумедному капелюшку, гіпюрових перчатках та туфлях із блискучими пряжками пришкандибала за замовленим ще вчора клаптем соковитої шинки. Хазяїн м’ясної крамниці посміхнувся до літньої жіночки та сховався за дверима із написом “тільки для службового користування”. Вже через кілька хвилин стара леді акуратно забрала своє замовлення, загорнуте у вощений папір, і попрощалась.
– Чогось бажаєш, манюня? – повернувся він до тої, яка вже довгий час роздивлялась “фует”.
– Він не з’явився. – розчаровано подумала вона, так нічого і не відповівши продавцю. Пихато задрала ніс і покрокувала до виходу. Йшла, наче пливла. Двері різко відчинилися і вона, в одну мить втративши всю свою шляхетність, стрімко побігла в бік дому.
Їй завжди подобалося повертатися. Звичні запахи, м‘яка постіль і турботливі руки. Як полюбляє вона потягуватися, коли сильні пальці ніжно лоскочать її шийку. Вони будуть завжди разом. Вона буде йому тихенько співати на вухо, а він сміятиметься та цілуватиме її в завжди мокрий ніс.
За цими думками шлях минув непомітно. Ось вже видніється білий низенький паркан. Тільки хвіртка відчинена навстіж. Та й в домі двері відкриті.
Додала ще, в кілька стрибків заскочила на ґанок. Прослизнула повз чоловіка, який виносив з її оселі якісь пакунки. Посеред холу завмерла та заозиралась. Чомусь вже звична домівка сьогодні здавалась геть чужою. Вона відчувала його аромат, але сам чоловік наче розчинився в часі і просторі. Заметушилася із кімнати в кімнату: де ти? Куди пішов? Чому не дочекався? Ми ж назавжди разом!
Раптом здалося, що він десь зовсім далеко. Вона сіла посеред майже пустої кімнати прямо на підлогу. Потім, наче в одну мить всі сили її полишили, лягла, скрутилась у калачик. Так би й пролежала до кінця життя, та із в’язких думок висмикнули кроки. Розплющила одне око – незнайомець присів поряд.
– Він попросив подбати про тебе. – промовив чоловік та помахав перед її носом папірцем. Вона підняла голову та за його спиною побачила, як зовсім незнайомі люди білими простирадлами завішують дзеркала. – Ходімо, кицько, тепер ти житимеш зі мною.