Рідна мати моя…

Десь на минулих вихідних на росії святкували день матері. Чи то спеціально до свята, чи то просто назріло питання, але путіну влаштували зустріч із солдатськими матерями. Всі чинно сиділи, ошатно вдягнені, робили натхненні обличчя і зі пристрастю задивлялися в очі вождю.

Я не в курсі, чи цього разу було все намальовано, чи сцикло вилізло з бункеру та зустрілося із жінками. Проте ці матері не були простими. Жінки депутатів та інших високопосадовців. Жодної звичайної людини, звісно, на цю зустріч не запросили.

Є в майже забутому ВКонтакті така спільнота ” рада матерів та дружин”. Якось так. Дуже показово їх заблокували як раз до святкування дня матері. Одразу після того, як вони підписували петицію із проханням запросити їх на зустріч із президентом. Ясна річ, що ніхто їх нікуди не запросив. Але розголосу ця історія набула.

Однією з ціх жіночок була мати, що загубила зв’язок із сином ще в березні. Вона стукала в усі двері. Писала в усі інстанції, але всі від неї відкараскалися. Відписалися якимись тупими листами: бла-бла-бла, то не ми його відправляли, його керівництва вже нема, і взагалі відчепіться. Розчавлена горем жінка зробила відеозвернення.

Певно, мені як жінці, потрібно її пожаліти. Що може бути страшніше за те, як пережив власну дитину? Але я, мабуть, не жінка. І мені зовсім не жалко. Вона не звинувачує путіна в тому, що він почав цю війну. Це не він відправив на убой її сина, не його армія розкрадена, втоплена у корупції та кумівстві. І не він напав на сусідню країну без будь якої причини, і тепер за це повинні вмирати її син та ще сотні тисяч чиїхось синів.

Вона звинувачує офіцерів, губернатора, Шойгу та сили темряви. Кого завгодно, окрім першопричини всього цього жахіття. В її мізках навіть трошки не проблискує, що винувата вся система, що винна вона сама, бо підтримувала війну і лисого козла. Це вона посадила цю кровожерливу мразоту на царство, і тепер, вмиваючись слізьми, просить в нього милості і допомоги.

Не закінчення війни. Не миру. Не зупинки кровопролиття. Вона хоче крові своїх же співгромадян, бо її син помер, а вони – ні.

Вона з іншими матерями, дружинами, сестрами та доньками виходять на вулиці і просить, навіть не вимагає. Чого? Військового одягу. Кращого озброєння, довшого навчання, повернення саме їх рідних із передової, теплих речей, можливості спілкування. Жодна з них не просить припинити війну. Та це й не війна, правда ж?

А поки вони ридають на камеру та стоять на колінах, путін розповідає, що це, насправді, добре, що їхні діти помирають на війні. Бо так би спилися, померли б від циррозу печінки чи розбилися на машині. Все одно здохли б, а так хоч за путіна ласти склеять.

Якби матері мого чоловіка хтось сказав, що її син все одно здохне від алкоголізму чи розіб’ється десь в ДТП, вона би очі видряпала. Бо це її син. Ніхто не має жодного права поливати його брудом чи бажати йому смерті. Моя мати, коли я зникла в червні 2014 трошки послухала, що її донька могла просто втекти, а потім сказала, що її донька не з тих, хто просто так зникає. І нехай поліція робить свою справу. А ці нічого, втерлися та знов в очі задивляються.

Тож, мені не шкода цих жінок. І дітей їх теж не шкода. Нічого доброго вони насправді не роблять. Нікого не рятують і жодної правди в їх діях нема. А вмерли ваші діти на розв’язаній вами війні. Не плачте, народите ще.