Що там може бути в голові?

Завжди я себе вважала дуже розумною. От прям дуже. Проте в 2015 році щось пішло не так. І вже замість дуже розумної, я перетворилася на просто розумну. У 2022 зовсім все змінилося – не дурна, і то вже хліб.

Три дні тому я випадково потрапила на відео з YouTube “Історія України за 10 хвилин”. І це для мене було справжнім відкриттям. Отак, сидячі за тисячі кілометрів від рідної землі та доживши до 35 років, і приходиш до істини – а що я взагалі про свою країну знаю?

І з’ясувалось, що взагалі нічого. А починалося це все з дитинства. Бабця моя була сувора та дуже віруюча. Телевізор вона вважала суцільним гріхом. То в нас його і не було. В той час може і були якісь наукові програми про історію України, але з технічних причин я їх дивитися не могла.

Проте в мене завжди були дитячі журнали. Один російською, а другий українською. Там були казки, проте не було історії. А ще були вірші, які напрочуд легко запам’ятовувалися.

На болоті, біля пльосу,
Танцювала цапля боса.
-Тупу, тупу, тупачок!
Не боюся колючок.

Потім була школа. Там вже історія України була. Російською. По старим підручникам. Де вся розповідь складалася – страждали, бідкалися, повставали, а при Радянському Союзі зажили. Ну, а тепер, буремні часи. Якось буде. Біля росії.

І, може, мисляча людина сама б знаходила щось важливе. Мабуть в той час я була не така мислюча. На уроках мені було нудно! Може, вчителька і сама не дуже полюбляла свій предмет. А може, так і було заплановано. Кому цікаво, що там цей апендикс від вєлікой і магучєй переживав та коли створився?

Знаєте, на кого добре працює пропаганда та хто вірить в усе, що в телевізорі? Ті, хто ніде не був, нічого не бачив та нічого не куштував.

Перші розриви шаблонів почалися в далекому 2009. Тоді я вперше поїхала до Западної України. Чесне слово, було дуже лячно! Нам справді розповідали, що за російську мову нас там гепнуть.

Ясна річ, що ми нікому нафіг не здалися зі своєю мовою. А мені було цікаво спробувати спілкуватися українською. Було важко, але дуже весело. Це було моє перше Різдво у Львові. І вперше я себе відчула якоюсь неповноцінною.

В мене склалося враження, що ми не просто духовно бідні, ми – жебраки. В нас немає жодних красивих звичаїв. Усі свята так чи інакше зводяться до випивки та нудних п’яних розмов. Ми навіть колядування перетворили на привід підбухнуть.

Наприклад, в селі неподалік від Луганська, замість грошей або якоїсь їжі, тобі наливають чарку та дають вареник чи пельмень закусити. Все. Чотири хати і ти лежиш разом із дровами. Хоча… Які дрова в Луганській області? В кучі вугілля!

Повернувшись додому та озирнувшись навколо, подивилася іншими очима. Ходять плітки, що Донбас вважають за бидло. Жодного разу не зіткнулася з цим сама, але добре зрозуміла, навіть якщо так і є, то люди праві. Ми справді бидло. Як завжди, не всі і не у всьому, але… Ще навчатися та навчатися.

А вже у 2015 році все взагалі стало на свої місця. Я їхала до Луганської області із церковними волонтерами, правосєком та привітною жіночкою із Львівської Просвіти. Таких цікавих розповідей я жодного разу не чула! Слухала та міркувала – невже це справді про нас із вами? Чому жодного разу про це мені не розповідали в школі? Жодне видання про це не писало в місцевих газетах та журналах?

Чому? Бо нікому не треба, щоб ми знали історію власної держави. Бо необізнаним бидлом значно легше керувати, аніж освіченими людьми.

Ось так і слухала я майже 25 років, що українська – це мова селюків. Що України не існує взагалі. Що в Росії жити краще. А тут завидкуваті хохли тільки, які всіх ненавидять. І взагалі, Донбас годує всю Україну. А нас тут всіх ущємляют. Апельсини взагалі наколоті, а на Майдані самі лише бомжі та проплачені актори.

Може, я б так і думала. Але! Я вже була у Львові, в Одесі, в Києві. Ніхто мені поганого слова не сказав. Я була в своєї рідні в Росії. Життя там виявилося не таким солодким, як із кожної праски про це в нас співалося. Розходилися слова та дійсність.

Але ж це я. Я хоч десь була. А тепер про багатьох людей. За все своє життя вони були хіба що в райцентрі в базарний день. Вони нічого не бачили. Вони не читали книжок. Все, що вкладають їм голову: Росія – це добре, а хохли нам не товариші.

І вже не бачать люди, що, хоч основна промисловість країни на Донбасі, район дотаційний. Бо важка промисловість – раніше пенсійний вік. А на тяжкій роботі ти після пенсії довго не попрацюєш. Фізично не зможеш. От і сидять люди по домівках з 50ти років на соціальних грошах.

Ніхто не замислюється про те, що заводам та шахтам, для нормальної роботи, потрібне велетенське фінансування. І якщо заводи ще самі себе можуть підтримати, то всі шахти лишень державним коштом. Але кому це цікаво? Годуємо країну!

Злісстю, заздрістю, брехнею.

В 2014 році, коли в Луганську сепаратисти зайняли будівлю СБУ в самому серці міста, навпроти у сквері вони утворили наметове містечко. Хтось повісив декілька плазмових телевізорів, на екранах яких 24\7 транслювалося російське телебачення.

Люди не просто дивилися. Люди видирались один одному на спини, щоб краще бачити та чути. Яка різниця, що там навкруги, якщо по тєлєку показують, як насправді?

Пройшло ще вісім років. Всі ті вісім років люди так нічого і не зрозуміли. Так ніхто і не зацікавився історією власної держави. Хоча… Вони і російською історією не дуже цікавилися. Бо все ж розповість Скабєєва. Навіщо робити зайві рухи?

Тому не думаю, що вся інформаційна війна, яку зараз ведуть українські активісти в соціальних мережах, призведе до якоїсь глобальної зміни. Людей десятиріччями годували лайном по ТВ, з газет та журналів. А ті, хто не розповідає так, як державі потрібно, ті – інагенти та вороги.

Люди не перевіряють інформацію. На це в них немає бажання. Ніхто не хоче критично мислити. Бо щоб це робити, повинні бути свої мізки. Свої! Не сусідськи. І тим паче не телевізійні.

Я не закликаю припиняти боротися. Ні в якому разі! Але розраховувати на якийсь істотний результат не варто. Бо ті, хто там ще залишився із мізками, ті й так розуміють, що на справді зараз стається. А для усіх інших – фейк, постанова, брехня.