Скелі Мохер

Якби вона була героїнею роману із назвою «Рожеві шмарклі», то зараз стояла на кручі у довгій сукні. Сонце б робило її очі ще зеленішими, а вітер тріпав довге руде волосся. Трава навколо смарагдова, вода далеко внизу сапфірова. Вона б посміхалась своїм безкрайнім, як море перед нею, почуттям і сподівалася б на щастя до останнього цвяху у гробовій дошці.

Певно, вона б зробила кілька яскравих фото, виклала б їх у соціальні мережі із підписом: щаслива, що закохана та кохана.

І ось вона тут. На багатьом відомих кручах Мохер. Трава й справді зелена і вітер грається з волоссям. Тільки сонця немає і з неба, наче відкрилися кінгстони, падає дощ. Якесь знущання!

Важкі холодні краплі вже стікають під одягом по спині. Джинси мокрі наскрізь і намертво прилипли до ніг. Волосся не лине за вітром, а прилітає в обличчя мокрими ошметками. Брова не рятують і вода заливає очі. Тільки під носом тепло. Організм наче рятує найвидатнішу частину образу від переохолодження і з носа тече тепленька водичка, додаючи дощу соленого присмаку.

Неподалік, біля самого краєчку, ходить такий же мокрий парубок. У важкій куртці з капюшоном, який весь час зриває вітер. На кросівках налипло з півтонни бруду. Джинси від води перетворилися із синіх на чорні. Скроні темні, але загадковості, як у романах із дурноватими головними героями, це йому не додає. Навпаки він здається Дарині якимось занедбаним і трохи не від цього світу. Весь час крокує майже до самого краю та назад. Тримає телефон, нещадно залитий дощем і наче щось шукає. Або очікує.

Якби все ж таки вона була б героїнею роману із романтичною назвою «Рожеві шмарклі. Частина друга.», то під такою гидотною зливою не стояла б. А сиділа десь на широкому підвіконні, загорнута у клітчату ковдру, і пила какао або чай із циннамоном. Фотографувала б розмиті краплями пейзажі, викладала б світлини в соціальні мережі із підписом: поряд нема, та в думках повсякчасно. І навіть могла думати про цього, мокрого наскрізь, хлопа.

Але сувора реальність знов висмикнула її з тих наївних та трішки дурнуватих мрій. Наче звичайної зливи недостатньо, додався дощ, що не падав, а піднімався. Вітру стало сумно проморожувати своїми поривами та виривати з рук рідких туристів парасолі. Тепер з під кручі він підняв сірі краплі і кидав їх в обличчя тих ідіотів, що прийшли милуватися ірландськими краєвидами в таку погоду.

Із сірого мерзенного пейзажу вибивалися лишень кульбабки, що деінде світилися своїм жовтеньким, сонячним квітом. Наче всупереч шаленству природи.

– Ти мокра і дурна, Дарино, – пробуркотіла дівчина сама до себе, а потім озвалась до мовчазного чоловіка. – Я можу Вас сфотографувати. Навряд світлини будуть гарними, але Ви точно запам’ятаєте, як крижаний вітер і нескінченний дощ намагався скинути Вас зі скелі.

– Та не хочу я нічого пам’ятати. – засміявся хлопець з таким надривом, наче йому не смішно, а боляче.

– Тоді нащо ви тут мокнете? – промовила Дарина.

– Щоб забути назавжди. – відповів парубок і заозирався. Дівчина прослідкувала за поглядом і наткнулась на оголошення: «Якщо ти думаєш, що виходу більше немає, подзвони нам!»

– Не знаю, як Ви, – обережно почала вона, – але я просто ненавиджу довгі телефонні розмови.

– Чого Ви до мене причепилися? – визвірився хлопець. – Ви що, психолог?

– Нажаль ні, – сумно посміхнулась дівчина. А про себе подумала, що дарма покинула навчання. Треба повертатися, хтось повинен рятувати ось таких мокрих парубків та дівчат на скелях.

– І раз вже я не спеціаліст, а наївна дурепа, яка начиталась дешевих романів, – продовжила вона, – то скажу, що Вас обов’язково врятує любов!

– До тієї шмари? – скептично протягнув хлопець.

– До життя! – посміхнулась дівчина. – Ви давно вже тут стоїте і не робите «головний» крок, тож життя вам важливіше за розбите серце. Хоча, є шанс, що ваш задум справдиться і ви помрете. Від запалення легенів чи якогось менінгіту.

– Знаєте, ви – найгірша моральна підтримка, яка тільки може бути! – хлопець відійшов від прірви і уважно вдивився в дівоче обличчя. – Та я вам все одно вдячний. Ходімо пити чай з циннамоном і крапелькою місцевого віскі. Сподіваюсь, що в кав’ярні будуть клітчаті ковдри.