Сучасне мистецтво

Канада – відносно молода країна. В неї своя, але поки що коротка історія. Все, що тут є, молоде та свіже.

Театр, де проходять всі вистави, теж новий. В ньому немає нічого, що для нас, європейців, звично. Ані фресок, ані золотої ліпнини. Навіть оксамитових штор нема. Про кришталеву люстру взагалі мовчу. Звідки їй тут взятися? Вона в новітній концепт не вписується.

Мені здається, що кожен з вас, із самого дитинства чув, що театр починається з вішалок. В Торонто театр починається з буфету, а в гардероб майже ніхто не ходить. Всі йдуть зі своїми пальтами на місце й горя не знають. Ви не подумайте, місце для здачі речей є. Тільки коштує три доллари. Хочеш більшого комфорту – доплачуй.

Та й взагалі, театр в Канаді – задоволення не з дешевих. Я сиділа на третьому ярусі, щоправда у першому ряді і майже по центру. Сцена була видна, наче на долоні. Тут не Київ, колонн перед очима немає. Квиток коштував $225, канадських, але все ж таки.

І розклад вистав докорінно відрізняється від звичного нам театрального сезону. От як в нас? Починаючи з вересня і по самий червень балетна труппа та оперні співаки розважають нас майже кожен день, а у вихідні та святкові дні зазвичай двічи. Загалом в репертуарі приблизно 20 вистав плюс ще якісь концерти та вистави, що граються до свят або відкриття чи закриття сезону.

В Канаді все зовсім не так. Наприклад. Є опера «Кармен». Її дають 8 разів за два тижні. І якщо ти в цей час не встиг, то все, шанси вичерпано, в цьому сезоні ви цієї вистави вже не побачите. Більше в розкладі нічого немає. Потім десь місяць перерва і на сцену виходять танцівники балету. За тою ж схемою, що й опера. І знову тривала перерва. Загалом на весь театральний сезон 2022/2023 років виходить 9 опер і два балети.

Мені мабуть пошастило. Я мала задоволення потрапити на всесвітню прем‘єру балету «Маддаддам». Це танцювальне бачення роману в трьох томах авторки «Щоденника служниці» Маргарет Етвуд. Знову постакаліптичне майбутнє, бруд, мухи, ліки, що насправді є отрутою.

Постановка пасує самій історії. Часом здавалося, що танцівника б‘є струмом із розірваної апокаліпсисом проводки. Чомусь під час танцю-зґвалтування на екрані великим планом вовки доїдали оленя. Всю міць та велич творчого задуму я своїми мізками так і не змогла осягнути, мистецтво – складна річ..

Серед вистави оркестр підійнявся та пішов. Певно, їх ця казкова вистава теж задовбала. Звідкілясь почали лунати дивні звуки: скрежетіння, дзижчання мух, десь неподалік болгаркою різали арматуру.

Освітлення сцени – страшний сон епілептика. Чесне слово, потрібно попереджати! Бо якби в мені не було трошки «брюту» за 20 баксів, в мене був би який-небудь припадок. Чи від захвату чи від офігіння. Ще не розібралася.

Мабуть організатори щось підозрювали. Майже кожного дня мені на електронну пошту приходили листи із світлинами бекстейджу. А вчора навіть відос прислали, який я вирішила не дивитися. Не люблю спойлерів, тож вирішила здивувати себе якомога більше. Нічого не скажеш… здивувала!

Фух… Невдоволена бабка Агріпіна, що живе в мені на місці «моєї внутрішньої богині» висловилася. Тепер можна й про файне.

Розумію, що це звучить, наче знущання, але вистава була коротка. І це круто, я не іронізую! Справа навіть не в тому, що не довелося довго терпіти. Просто було три частини по 30 хвилин. Ти ще не встиг подумати: що це за х…. А вже завіса й можна йти за сироваткою, що допомагає зрозуміти те, що відбувається на сцені. Чи просто п‘янененькій вже не важливо, що там взагалі показують.

А якщо серйозно, то короткі частини не дають можливості засидітися, засумувати. Час пролітав дуже швидко!

Ще однією перевагою є музика. В той час, коли оркестр не тікав зі своєї ями, музика була дуже крута! Ніжна, мелодійна, часом з таким надривом, що сльози бриніли в очах. Інколи ще хор співав. Дуже файно, так щемливо.

Сам балет виявився не зовсім балетом. Принаймні, не в класичному його розумінні. Це скоріше мікс з балету, модерну та контемпу. Іноді танцівники таке виробляли, що здавалися глиною, яка змінюється в руках гончара.

Цікаво, що деякі дуети виконували два чоловіки або дві дівчини. І це часом виглядало дивовижно. Бо бачити, як жіночу партію виконує чоловік, чи навпаки, чоловічу партію танцює дівчина, дуже красиво! Трошки незвично, проте файно.

Я, як Вєрка Сердючка, на балет прийшла з біноклем. Балєруни в колготах стрибають, а я в першому ряду.

Шуткую, звичайно. Не було в мене бінокля. Але його відсутність не завадила мені вдосталь надивитися на чоловіків… Доречі, вони були без колгот. В одних трусах. Іноді труси були тілесного кольору, що додавало виставі особливого шарму.

Вцілому, весь зал був у захваті. І не тільки від майже оголених чоловіків та дівчат. Гадаю, що вони просто більш звичні до подібного мистецтва. Я ж відчула себе трошки не в своїй тарілці. Виявилося, що це мистецтво, яке я зовсім не розумію. Тож, час від часу позіхаючи, я дуже хотіла опинитися десь на виставі «Жизель».