Уюні

У далекій Болівії, у провінції Даніель-Кампос департаменту Потосі та провінції Ладіслао-Кабрера департаменту Оруро, в регіоні Альтіплано Андських Кордильєр на висоті 3650 метрів над рівнем моря розташована найбільша в світі соляна пустеля Салар-де-Уюні. Її площа становить 10582 квадратних кілометри.

Запаси солі, за різними оцінками, становлять приблизно 10 мільярдів тонн солі. Одне з найважливіших родовищ літію теж в Уюні (21 мільйон тонн). Пустеля в розрізі взагалі схожа на багатошаровий пиріг: зверху сіль, а далі шар за шаром різноманітні корисні копалини.

40 тисяч років тому це було солоне озеро, яке висихало, сіль концентрувалась і от вийшло таке природнє диво світу. Бо в дощовий сезон, коли грунтові води виходять на поверхню, втрачається горизонт. І дійсно, коли дивишся навколо, то не можеш зрозуміти: де небо, де земля і чому ті автівки літають?

Окрім промислового значення, через свій рівнінний ландшафт, пустеля є транспортним шляхом через високогір’я. А ще є всесвітньовідомим туристичним об’єктом. З готелем, побудованим із соляної цегли, космічними краєвидами та туристичними об’єктами, як то скульптури із солі.

Щороку це чудове місце відвідують близько 300 тисяч туристів. Насправді, це не багато, проте тому є пояснення. По-перше, цей солончак дійсно далеко. Від найближчого мегаполісу їхати автобусом 10 годин. І дороги такі, що все трясеться на пагорбах, швидкість не набереш так просто.

А саме місто Уюні, яке розташоване неподалік від пустелі можна назвати хіба що містом рудого пилу, поганих доріг і собачих зграй. Спершу складається враження, що потрапив у старий гаражний кооператив з гаражами на два-три поверхи, складений з обшарпаної цегли і нічим не обробленої. Але! Часом такі будівлі всередині виглядають дуже достойно. Вірно кажуть, що головне не те, що ззовні.

Неподалік міста розташована ще одна цікавинка. Кладовище старих тепловозів.

Не скажу, що я була у захваті від самої виставки, але ця залізнична колія, що біжить з-під ніг і тягнеться кудись за обрій… Дуже круто!

Пустеля від міста розкинула свої безмежні краєвиди за 10 кілометрів. Ми потрапили в сезон дощів. І ще нам дуже пощастило із погодою. Бо вся ця соляна велич, вкрита водою, створює просто нереальні враження.

Як тільки ти заїжджаєш, втрачається відчуття простору та часу. Часом навіть здається, чи то ти хильнув зайвого, чи то треба очі добре потерти.

Сіль під ногами виглядає як велетенські бждолині соти.

І час від час на шляху трапляються діри. Вони здаються невеличкими, але при більш близькому дослідженні виявляється, що товщина соляного шару велика, а прірва солоної води уходить так шлибоко, що неможна побачити дно.

Іноді здавалось, що йдеш по тонкій кризі. Проте це зовсім не так. Соляний шар дуже міцний і по ньому їздять дуже багато автівок. Їздять дуже повільно, бо через велику концентрацію солі у воді, все швидко іржавіє, а всілякі контакти в автівках замикає і транспортний засіб треба серйозно лагодити.

Звісно, що існуть страшні історії про цю пустелю. Наприклад, відносно нещодавно зіткнулися дві автівки. В одній була група туристів з Японії, в іншій – з Ізраїлю. Окрім відвідувачів солончаку, в автівках були місцеві водії. В результаті більше 10 загиблих, бо при зіткненні автівки ще й вибухнули. Це досі є таємницею для всього людства – як таке могло трапитися? Адже автівки рухаються по пустелі зі швидкістю 5 км/годину, а площа така, що роз’їхатися легше, ніж зіткнутися. Тож ті, хто вірить в старих богів, вважають, що це Пача Мама (Мати-Земля) зібрала свою криваву жниву.

Від страшного до найчарівнішого. Захід сонця – це просто щось неймовірне. Через воду здається, що перед тобою декілька сонць. Все розфарбовується різноманітніми кольорами – від ніжного рожевого і до криваво-червоного, від блідого жовтого до насиченого помаранчевого.

Нам, окрім як із погодою, дуже пощастило з туристичною агенцією. Було красиво, цікаво, смачно, приємно і дуже комфортно. А ще в нас був караван з двох автівок і в другій машині були дві жіночки з Ірландії. Здається, таких веселих та завзятих людей я не бачила дуже давно. От хто полюбляє жарти і спілкування.

Врешті-решт, подорож скінчилась. Але ми все ніяк не можемо усвідомити, де ми були і що бачили. Це дійсно казково. Недарма зараз триває процес про призначення Салар-де-Уюні об’єктом всесвітньої спадщини.