Собор

Кожного дня я прокидалась, чимось снідала і пішки йшла до залізничного вокзалу. Там, на величезній книжковій барахолці, купувала якийсь дурнуватий романчик і вже звідти їхала в центр.

Прямо на кінцевій мого автобуса стояла величезна та велична церква. Чомусь на перший погляд вона здавалась якоюсь відлюдкуватою та занадто пихатою. Проте душа тягла хоч кудись і я таки туди навідалась Через силу. Через величезне не хочу.

Я очікувала щось темне, страшне та непривітне. Щось таке ж невдоволене, як сама Одеса того літа. Але на порозі завмерла від несподіванки. Білий мармур світився із середини, золочення грало під сонячними променями. Здавалось, що вся будівля дихає. Наче сам Святий Дух вітав всіх, хто зайшов попросити здоров’я або вічного спокою.

З того дня мій маршрут змінився. Кожного ранку я прокидалась, чимось снідала, йшла пішки вздовж трамвайних колій Великого Фонтану, біля вокзалу купувала якусь дурнувату книжку, а потім сідала в автобус і їхала до Спасо-Преображенського собору.

Саме там я просила врятувати тих, хто знаходився в епіцентрі війни. Молила Катерину, щоб надала наснаги та терпіння дочекатись. Благала Варвару дати сил не бажати людям смерті та тортур, та нарешті навчитись пробачати. Ставила свічки за здоров’я друзів і за упокій тих, хто більш ніколи не скаже “привіт”.

Здавалось, що саме там біль вщухав. Що у повітрі, просоченому сонячним повітрям та божою благодаттю я знов вчилась жити в мирі.

На той час мені не було різниці, який саме патріархат відповідав за цю церкву. Мені там було добре. А хто там служив меси – не мало різниці. Я приходила не до людей, а до Бога. Та й жодну службу не відвідала. І досі вважаю, що до Бога можна звернутись без посередників, хоч і розумію важливість слуг божих.

Храм розбомбили. І розтрощили його ті, хто так завзято розповідає про цінності та віру в бога. Якщо саме так треба вірити – вбиваючи людей, спалюючи зерно, знищуючи церкви, то мені не потрібна така віра. Нікому з українців не потрібні такі ваші “цінності”.

Ви знущаєтесь, гвалтуєте, руйнуєте. Ви брешете так огидно і відверто, що тягне блювати всіх, хто має хоч трошки розуму. Прикрашаєте свою лють та ненависть якимись пафосними фразами про мир, а несете смерть.

Мені болить не за храм. Не за зерно. Не за багатоповерхівки навіть. Мені болить, бо в людях не залишилось нічого людського. І я не хочу, щоб ті, хто все це коїть або (та) підтримує, горіли в пеклі. Ніхто не знає точно, що буде після смерті. Тож, краще нехай страждають за життя.

Пробач, Варваро, я так і не навчилась пробачати.